Пан Всевладар похитав головою. Тепер Вен збагнула, чому він не боявся носити металеві прикраси. Зважаючи на його могутність, тільки повний дурень — чи дурепа, як-от Вен — міг спробувати «потягнути» за його браслети. Зробивши це, вона лише дала йому контроль над своїми діями.
Імператор ступив уперед, і бите скло захрустіло під його ногами.
— Гадаєш, це вперше мене намагаються вбити, дитино? Мені стинали голову, мене спалювали, мене кололи й різали, чавили й розрубували на шматки. Колись, на самому початку, із мене навіть здерли шкіру. А я й досі живий.
Він обернувся до Марша і знову похитав головою. Дивно: попереднє враження Вен про Пана Всевладаря повернулося. Він видавався... утомленим. Виснаженим. Не його тіло — ні, воно було сповнене сили. Але втома відчувалася у тому, як він поводився, як говорив. Вен спробувала звестися на ноги, спираючись на колону.
— Я — Бог, — промовив Пан Всевладар.
«Як же він відрізняється від того скромного чоловіка, що писав щоденник!»
— Бога не можна вбити, — сказав він. — Бога не можна скинути з престолу. Оте ваше повстання — гадаєш, я не бачив таких повстань раніше? Гадаєш, я не знищував сам-один цілі армії? Що ще вам треба, щоб ви, люди, перестали сумніватися в моїй силі? Скільки ще століть я маю доводити її вам, щоб ви, дурні скаа, нарешті побачили правду? Скільки ще вас мені треба вбити?!
Вен скрикнула від болю, ворухнувши зламаною ногою. Вона розвогнила п’ютер, але на очах усе одно виступили сльози. Запаси металів вичерпувалися. П’ютер невдовзі закінчиться, а без нього вона не зможе лишатися притомною. Вен осунулася додолу, відчуваючи, як алломантія Пана Всевладаря тисне на неї. Нога пульсувала болем.
«Він занадто сильний, — у розпачі думала дівчина. — І має рацію. Він — Бог. Що ми собі думали?»
— Як ти посмів? — запитав Пан Всевладар, піднімаючи унизаною перснями рукою безвладне Маршеве тіло. Інквізитор тихо застогнав, силкуючись звести голову.
— Як ти посмів? — повторив імператор. — Після всього того, що я дав тобі! Я зробив тебе вищим за простих людей! Я дав тобі можливість панувати!
Вен стрепенула головою. Крізь пелену болю й безнадії щось клацнуло в пам’яті.
«Він раз по раз повторював... повторював, що його народ має «панувати».
Вона потягнулася до своїх внутрішніх запасів і намацала останню крихту Одинадцятого металу. Відтак підпалила його і засльозеними очима поглянула на Пана Всевладаря, що тримав Марша однією рукою.
Поруч нього з’явилося минуле «я». Чоловік у хутряній накидці й важких черевиках. Кремезний, із широкою, густою бородою і дужими м’язами. Не аристократ і не тиран. Не герой і навіть не воїн. Чоловік, одягнений для життя в холодних горах. Пастух.
Або тягоноша.
— Рашек, — прошепотіла Вен.
Пан Всевладар, вражений, різко обернувся до неї.
— Рашек, — повторила дівчина. — Це твоє ім’я, чи не так? Це не ти писав той щоденник. Ти не герой, якого послали, щоб урятувати людей... ти його слуга. Тягоноша, який ненавидів його.
Вона похитала головою.
— Ти... ти вбив його, — прошепотіла Вен. — Ось що сталося тої ночі! Ось чому щоденник обривається так раптово! Ти вбив героя, а тоді зайняв його місце. Ти пішов до печери замість нього й забрав силу собі. Але не врятував світ, а поневолив його.
— Ти нічого не знаєш! — заревів він, досі тримаючи однією рукою безвладне Маршеве тіло. — Ти нічого не знаєш про це!
— Ти ненавидів його, — сказала Вен. — Ти вважав, що героєм повинен бути террісієць. Ти не міг стерпіти, що він — чужинець із країни, яка пригноблювала твою, — з’явився, щоб справдити ваші легенди.
Пан Всевладар здійняв руку, і Вен ураз відчула, як її притиснув жахливий тягар. Алломантія імператора, «штовхаючи» метали в її шлунку й тілі, здавалося, розчавить її об кам’яну колону. Вона закричала й розвогнила останню дещицю п’ютеру, силкуючись лишитися при тямі. Імла, що вповзала крізь розбите вікно і слалася по підлозі, заклубочилася довкола Вен.
З-за вікна до неї долинули якісь дивні приглушені звуки. Немовби... радісні вигуки. Крики тисячі голосів, що, здавалося, ніби підбадьорювали її.
«Яке це тепер має значення? — подумала Вен. — Я дізналася таємницю Пана Всевладаря, але що це мені дає? Що я знаю? Що він був тягоношею? Слугою? Террісійцем? Ферухіміком!»
Неначе крізь поволоку, вона знову поглянула на пару браслетів, що зблискували на плечах імператора. Металеві браслети, які проколювали шкіру в кількох місцях, щоб... щоб на них не можна було вплинути алломантією. Але навіщо це йому? Адже Пан Всевладар начебто демонстративно носив металеві прикраси. Начебто він не боявся алломантів, які могли б «потягнути» чи «штовхнути» їх.