— Що? — насупилася Вен.
Зараз їй важко було думати, і вона вирішила, що розбереться зі своїми запитаннями пізніше. Сейзед мав рацію: старезний Пан Всевладар не помер. Жалюгідно звиваючись, він повз по підлозі до розбитого вікна. Вікна, у яке випали його браслети.
Марш, хитаючись, підвівся на ноги й відмахнувся від Сейзедової допомоги.
— Я швидко відновлюся. Подбай про дівчину.
— Допоможи мені підвестися, — попросила Вен.
— Панно... — несхвально промовив террісієць.
— Будь ласка, Сейзеде.
Він зітхнув і простягнув їй спис.
— Обіпріться на це.
Вона взяла спис і з Сейзедовою допомогою звелася на ноги.
Спираючись на ратище, вона, разом із Маршем і Сейзедом, підшкутильгала до Пана Всевладаря. Той підповз до краю і дивився на місто крізь розбиту шибку.
Бите скло хруснуло під ногами у Вен. Люди внизу знову радісно загукали, але вона не бачила їх і не знала, чого вони радіють.
— Слухай! — звернувся Сейзед до істоти на підлозі. — Слухай, ти, хто хотів бути нашим богом. Ти чуєш ці радісні крики? Вони не для тебе — люди ніколи так не вітали тебе. Сьогодні вони знайшли нового лідера, нову гордість.
— Мої... зобов’язувачі... — прошепотів Пан Всевладар.
— Твої зобов’язувачі забудуть про тебе, — відказав Марш. — Я про це подбаю. Інші інквізитори мертві, я сам їх убив. Прелани, що зібралися тут сьогодні, бачили й чули, як ти передав владу Кантону інквізиції. Я єдиний інквізитор, що лишився в Лютаделі. Тепер твоєю церквою керую я.
— Ні... — прошепотів Пан Всевладар.
Зранені й побиті, Марш, Вен і Сейзед стояли довкола чахлого старого. У світанковому світлі Вен побачила перед палацом величезний натовп людей, що на знак поваги здіймали вгору свою зброю.
Пан Всевладар теж скинув поглядом униз, на юрбу, і, схоже, нарешті усвідомив свою поразку. Він здійняв очі на тих, що перемогли його.
— Ви не розумієте, — прохрипів він. — Ви не знаєте, що я роблю для людства. Я був вашим богом, навіть якщо ви цього не усвідомлювали. Убивши мене, ви приречете себе на загибель...
Вен перезирнулася з Маршем і Сейзедом. Обоє повільно кивнули. Пан Всевладар зайшовся кашлем. Здавалося, він постарів іще сильніше.
Вен сперлася на Сейзеда і зціпила зуби від болю в зламаній нозі.
— Наш спільний приятель переказує тобі вітання, — спокійно промовила вона. — Він хоче, щоб ти знав: він не помер. Його не можна вбити. Бо він — це надія.
Сказавши це, вона здійняла списа й увігнала його просто в серце Панові Всевладарю.
ЕПІЛОГ
Дивно, але час від часу я почуваюся умиротворено. Здавалося б, після всього того, що я бачив, після всього того, що пережив, моя душа мала би бути заплутаним клубком нервів, бентеги і смутку. Часто так і є.
Але є і спокій.
Я почуваю його іноді, як-от зараз, коли тихого ранку дивлюся на крижані кручі й милуюся таким дивовижним світанком, якому жоден інший ніколи не дорівняється.
Внутрішній голос нашіптує мені: якщо пророцтва правдиві, якщо Герой Віків справді існує, то мусить бути щось, що скеровує мій шлях. Щось, що спостерігає за мною і турбується про мене. Цей заспокійливий голос каже мені те, у що я дуже хотів би вірити.
Якщо я зазнаю невдачі, прийде інший і закінчить мою роботу.
— Я можу виснувати лише одне, пане Марше, — мовив Сейзед. — Пан Всевладар був і ферухіміком, і алломантом.
Вен задумалася. Вона сиділа на даху порожнього будинку на околиці бідняцького кварталу. Зламана нога, яку Сейзед старанно вправив, звисала з краю.
Дівчина проспала майже весь день. Марш, який сидів поруч, схоже, так само. Сейзед розповів іншим ватажанам про все, що сталося. Усі були живі, чому Вен неабияк раділа. Вона, однак, ще нікого не бачила. Сейзед сказав ватажанам, що їй потрібно відпочити, та й вони самі були зайняті, утворюючи новий уряд на чолі з Елендом.
— Ферухімік і алломант, — замислено повторив Марш.
Він справді швидко відновився: Вен досі мала синці, переломи й порізи, які дістала в бійці, тимчасом як Марш, схоже, вже залікував свої поламані ребра. Він сидів, трохи нахилившись уперед і поклавши руку на коліно, і дивився на місто штирями замість очей.
«Цікаво, як він бачить?» — подумала Вен.
— Так, пане Марше, — підтвердив Сейзед. — Розумієте, молодість — це одна з тих властивостей, що їх можуть накопичувати ферухіміки. Користі з цього небагато, адже щоб почуватися і виглядати на рік молодшим, потрібно такий самий час провести, почуваючись і виглядаючи на рік старшим. Переховуючись, хранителі іноді змінюють свій вік, щоб замаскуватися й одурити інших, але ще якогось корисного застосування цій здатності ніхто не знаходив. Одначе якщо Ферухімік буде водночас алломантом, він, імовірно, матиме змогу спалювати власні металосховища, черпаючи з них удесятеро більше енергії. Панна Вен пробувала підпалити мій метал, але не зуміла добути з нього сили. Але якщо ти здатен створювати власні ферухімічні запаси, а тоді спалювати їх, щоб дістати додаткову силу...