Сейзед зітхнув.
— Боюся, єдиний, хто міг би відповісти на ці запитання, помер сьогодні вранці.
Вен усвідомила, що він має рацію. Пан Всевладар забрав із собою таємницю террісійської релігії, яку хранителі намагалися дізнатися протягом багатьох століть.
— Мені шкода. Мабуть, не варто було його вбивати.
Сейзед похитав головою.
— Власна старість однаково невдовзі вбила б його, панно. Ви вчинили правильно. Завдяки цьому я можу зберегти в пам’яті, що Панові Всевладарю заподіяла смерть одна зі скаа, яких він так пригноблював.
Вен почервоніла.
— Зберегти в пам’яті?
— Я ж хранитель, панно. Я повинен запам’ятати й правдиво переказати всі ті історичні події, що сталися.
— Тільки... не розказуй багато про мене, гаразд?
Чомусь їй була неприємна думка про те, що хтось інший буде розповідати про неї історії.
— Я б на вашому місці не надто турбувався, панно, — відказав з усмішкою Сейзед. — Як мені видається, я і мої побратими матимемо багато справ. Нам треба буде відновити так багато знань, так багато всього повідати світу... Сумніваюся, що розповіді про вас потребуватимуть поширення найближчим часом. Я збережу в пам’яті все, що сталося, але, якщо хочете, притримаю трохи ці знання в себе.
— Дякую, — кивнула Вен.
— Та сила, яку Пан Всевладар знайшов у печері, — замислено мовив Марш, — може, це й була алломантія. Ти казав, що до Вознесіння про алломантів немає жодної згадки.
— Це цілком можливо, пане Марше, — відказав Сейзед. — Існує кілька легенд про походження алломантії, але майже всі вони сходяться на тому, що перші алломанти «з’явилися разом з імлою».
Вен насупилася. Вона завжди вважала, що назва «з-імли-народжені» виникла через те, що алломанти переважно роблять свої справи вночі. Вона ніколи не думала, що тут може бути глибший зв’язок.
«Імла реагує на алломантію. Вона тягнеться до алломанта й клубочиться довкола нього, коли він застосовує свої здібності. І... наприкінці в тронній залі щось сталося. Неначе я щось усотала в себе з імли».
Однак повторити те, що вона тоді зробила, їй не вдавалося.
Марш зітхнув. Він прокинувся лише кілька годин тому, а вже мав стомлений вигляд. Голова його ледь похилилася, немовби металеві штирі в очах тягли її донизу.
— Тобі... болить, Марше? — запитала Вен. — Від цих штирів?
Він притулив долоню до грудей.
— Так. Усі одинадцять... пульсують болем. Біль якимось чином пов’язаний з моїми почуттями.
— Одинадцять? — вражено перепитала Вен.
— Так, два в голові, вісім у грудях і один у спині, що поєднує їх. Єдиний спосіб убити інквізитора — це відділити два верхні штирі від решти. Кел досягнув цього, відрубавши голову, але легше просто висмикнути середній штир.
— Ми думали, що ти помер, — сказала Вен. — Коли знайшли тіло в калюжі крові на тій «гамівній» станції...
Марш кивнув.
— Я збирався повідомити, що живий, але першого дня вони пильно стежили за мною. А я не очікував, що Кел почне діяти так швидко.
— Ніхто з нас цього не очікував, пане Марше, — мовив Сейзед. — Ніхто з нас.
— Йому таки це вдалося, еге ж? — сказав Марш, зачудовано хитаючи головою. — От же ж поганець. Я ніколи не пробачу йому двох речей. Перша — це того, що він вкрав мою мрію зруйнувати Останню імперію та ще й успішно втілив її сам.
— А друга? — запитала Вен.
Марш обернувся й поглянув на неї очима-штирями.
— Того, що дозволив убити себе для цього.
— Якщо дозволите запитати, пане Марше, — звернувся до нього Сейзед. — Чий то був труп, який панна Вен і пан Келсьє знайшли на «гамівній» станції?
Марш перевів погляд на місто.
— Взагалі-то, там було кілька трупів. Процес створення нового інквізитора доволі... неприємний. Мені не хотілося б говорити про це.
— Звісно, — схилив голову Сейзед.
— А ось ти міг би розповісти мені про ту істоту, якою Келсьє замінив лорда Рену.
— Про кандру? Боюся, навіть хранителям відомо про них небагато. Вони споріднені з імлистими почварами — можливо, це навіть ті самі істоти, але старші. Люди до них не надто приязно ставляться, і тому кандри воліють триматися в тіні, але дворянські доми час від часу наймають їх.