Вен насупилася.
— А чому Кел не наказав цьому кандрі перетворитися на себе й померти замість нього?
— Бачте, панно, — зітхнув Сейзед, — кандра, щоб перетворитися на когось, повинен спершу поглинути плоть і кістки цієї людини. Вони, як і імлисті почвари, не мають власного кістяка.
Вен здригнулася.
— Ох...
— До речі, він знову приходив, — сказав Марш. — Він більше не використовує тіло мого брата — знайшов собі якесь інше. Він шукав тебе, Вен.
— Мене? — здивувалася дівчина.
Марш кивнув.
— Казав, начебто Келсьє перед смертю передав права на його контракт тобі. Схоже, ця істота вважає тебе своєю хазяйкою.
Вен знову пройняв дрож. «Це... створіння зжерло тіло Келсьє».
— Я не хочу його тут бачити, — відказала вона. — Скажу йому забиратися геть.
— Не варто поспішати, панно, — порадив Сейзед. — Кандри — дорогі слуги, вони беруть оплату атієм. Якщо Келсьє придбав довгостроковий контракт на його послуги, нерозумно відмовлятися від них. Кандра може виявитися корисним помічником у тому, що чекає на нас найближчим часом.
Вен похитала головою.
— Мені байдуже. Я не хочу бачити це створіння після того, що воно зробило.
Усі троє замовкли. Нарешті Марш зітхнув і підвівся.
— Хай там як, а мені час іти до замку. Новий король хоче, щоб я представляв Міністерство в переговорах.
Вен насупилася.
— Не розумію, чому Міністерство взагалі має право голосу в цій справі?
— Зобов’язувачі досі мають владу, панно, — пояснив Сейзед. — Крім того, це добре навчені й ефективні чиновники, які потрібні Останній імперії. Його величність вчинить мудро, якщо спробує залучити їх на свій бік, і визнання пана Марша стороною переговорів мало б цьому допомогти.
Марш стенув плечима.
— Якщо мені вдасться взяти під свій контроль Кантон правовір’я, Міністерство за наступні кілька років має... змінитися. Я діятиму повільно й обережно, і коли зобов’язувані збагнуть, що зазнали поразки, буде вже пізно. А ось інші інквізитори можуть створити проблеми.
Вен кивнула.
— А скільки їх ще лишилося поза Лютаделем?
— Не знаю, — відказав Марш. — Я не так довго був членом Кантону інквізиції до того, як знищив його. Але Остання імперія величезна. Кажуть, начебто всього в ній було близько двох десятків інквізиторів, але точного числа мені не вдалося дізнатися.
Вен знову кивнула, і Марш пішов. Однак тепер, коли вона знала їхню таємницю, інквізитори нехай і лишалися небезпечними, але хвилювали її значно менше. Її непокоїло дещо інше.
«Ви не знаєте, що я роблю для людства. Я був вашим богом, навіть якщо ви цього не усвідомлювали. Убивши мене, ви приречете себе на загибель...»
Останні слова Пана Всевладаря. Тоді Вен подумала, що він мав на увазі Останню імперію, коли казав про те, що робить «для людства». Але тепер вона вже не була певна. Коли він промовляв ці слова, у його очах була не гординя, а... страх.
— Сейзе, — сказала вона. — Що таке та Безодня? Що мав перемогти Герой Віків?
— На жаль, нам це невідомо, панно, — відповів Сейзед.
— Але вона зникла, чи не так?
— Схоже, що так, — відказав террісієць. — Легенди сходяться на тому, що якби Безодню не спинили, увесь світ загинув би. Хоча ці історії можуть бути перебільшені. Можливо, небезпека Безодні — це насправді сам Пан Всевладар. Може, бій Героя — це був бій його сумління. Він мав вибрати: підкорити світ чи лишити його вільним.
Це пояснення не здалося Вен правильним. У цьому всьому крилося щось більше. Вона пригадала переляк в очах Пана Всевладаря. Навіть не переляк, а жах.
«Він сказав “роблю”. Не “робив”, а “роблю для людства”. Тобто, це щось він робив аж до останнього. І він сказав: “Ви приречете себе на загибель...”».
Вен пройняло холодом. Сонце сідало, і в сутіні дедалі яскравішали вогні замку Венчерів — тимчасової резиденції Еленда, хоча пізніше він, можливо, перебереться до Кредік-Шо. Він ще не вирішив.
— Навідайте його, панно, — сказав Сейзед. — Він має побачити, що з вами все гаразд.
Вен не відповіла відразу. Вона дивилася на місто, на яскраво освітлену фортецю на тлі чимраз темнішого неба.
— Ти був там, Сейзеде? — запитала вона. — Чув його промову?
— Так, панно, — відказав террісієць. — Коли ми виявили, що атію в скарбниці нема, лорд Венчер наполіг, щоб ми пішли по підмогу для вас. Я схильний був погодитися з ним, адже жоден із нас не був воїном, а я не мав із собою ферухімічних металосховищ.
«Атію нема, — подумала Вен. — Після всього цього ми не знайшли навіть крихти. Що ж Пан Всевладар із ним зробив? Чи, може... хтось інший дістався до нього перший?»