— Коли ми з паном Елендом побачили повстанців, — розповідав далі Сейзед, — вони саме вбивали палацову гвардію. Дехто з гвардійців хотів здатися, але наші полонених не брали. Це було... неприємне видовище, панно. Ваш Еленд... йому не сподобалося побачене. Коли він став перед натовпом скаа, я подумав, що вони просто вб’ють його також.
Террісієць замовк, а тоді, ледь схиливши голову набік, повів далі:
— Те, що він казав, панно... його мрії про нову державу, його осуд кровопролиття й хаосу... Боюся, панно, я не здатен переказати як слід. Шкода, що я не мав металосховища, щоб запам’ятати дослівно його промову, — він зітхнув і похитав головою. — У будь-якому разі, гадаю, пан Бриз неабияк посприяв, щоб заспокоїти натовп. Щойно кілька людей почали слухати пана Еленда, до них долучилися й інші, а тоді... Що ж, як мені видається, це добре, що тепер ми маємо короля-дворянина. Пан Еленд легітимізує нашу претензію на владу, а з ним на чолі ми матимемо більше підтримки від дворянства й купецтва.
Вен усміхнулася.
— Кел добряче розлютився б на нас. Він стільки зробив, а ми взяли й посадили на трон вельможу.
Сейзед похитав головою.
— Ба ні. Як мені видається, тут є дещо важливіше. Ми посадили на трон не просто вельможу — ми посадили на трон хорошу людину.
— Хорошу людину... — повторила Вен. — Так. Тепер я знаю кількох хороших людей.
Вен стояла навколішках серед імли на даху замку Венчерів. Зламана нога ускладнювала рухи, але дівчина переміщувалася здебільшого завдяки алломантії. Лишалося тільки пильнувати, щоб приземлення були м’які.
Настала ніч, і Вен оточувала імла. Захищаючи її, ховаючи її, даючи їй силу...
Еленд Венчер сидів за письмовим столом унизу, під даховим вікном, яке так і не засклили відтоді, як вона скинула в нього убивцю. Еленд не помітив Вен, що зачаїлася над його головою. Не дивно. Хто міг помітити з-імли-народжену в її стихії? Якоюсь мірою Вен була наче один із тих образів-тіней, що їх створював Одинадцятий метал. Безтілесна. Щось, що могло б існувати.
Могло б...
Події останнього дня важко було осягнути розумом. А у своїх почуттях Вен навіть не намагалася розібратися: ті були в іще більшому безладі. Вона досі не бачилася з Елендом. Не могла.
Вен поглянула на дворянина, що читав при світлі лампи й нашвидку занотовував щось у записнику. Сьогоднішні зустрічі, очевидно, пройшли добре — схоже, ніхто не заперечував, щоб він став королем. Хоча Марш казав, що за цією підтримкою криються політичні інтриги. Дворянство вважало Еленда маріонеткою, якою вони зможуть керувати, а між ватажками скаа вже починалися незгоди.
І все ж Еленд нарешті дістав можливість розробити той кодекс законів, про який він мріяв, можливість збудувати ідеальну державу й застосувати на практиці всі ті філософські ідеї, які він так довго вивчав. Він наб’є не одну ґулю, і Вен підозрювала, що зрештою йому доведеться спинитися на чомусь значно реалістичнішому, ніж його ідеалістична мрія. Але насправді це не мало значення. Він буде хорошим королем.
«Звісно, проти Пана Всевладаря навіть купка попелу видаватиметься хорошим королем...»
Вен хотілося спуститися до нього, у теплу кімнату, але... щось її стримувало. Останнім часом у її житті відбулося стільки раптових поворотів, їй довелося зазнати такого емоційного напруження — як пов’язаного з алломантією, так і не пов’язаного, — що тепер вона не знала, чого хоче. Вона не була певна, хто вона — Вен чи Валетта. Навіть не була певна, ким їй хотілося б бути.
Їй стало холодно серед імли, у довколишній темряві й безгомінні. Імла давала їй силу, захищала й ховала... навіть коли Вен не потрібно було ні перше, ні друге, ні третє.
«Я не можу. Та людина, що прагнула бути з ним, це не я. То була ілюзія, мрія. Я виросла в тіні й повинна лишитися на самоті. Я не заслуговую на це. Я не заслуговую на нього».
Це кінець. Як вона й передбачала, усе змінилося. Правду кажучи, з неї завжди була нікудишня дворянка. Настав час повернутися до того, що вона добре вміла. Вона була дитиною тіней, а не званих вечорів і балів.
Настав час піти.
Вен обернулася, намагаючись не зважати на сльози, досадуючи сама на себе, і пішла геть, похиливши голову. Вона пошкутильгала по металевому даху, щоб розчинитися в імлі.
Але раптом...
«Він віддав кінці, присягаючись, що ти померла від голоду багато років тому».
У всьому тому хаосі вона мало не забула, що інквізитор сказав їй про Ріна. Тепер пригадані слова змусили її спинитися. Імла линула повз неї, вирувала й пестила.
Рін не покинув її. Його схопили інквізитори, які шукали Вен, неправоложну доньку їхнього політичного ворога. Вони катували Ріна.