— А-а, це, мабуть, наша посередниця, — сказав чепурун. — Келсьє ще не нагодився, моя люба?
Він говорив так просто й невимушено, ніби вони з Вен були давніми друзями. Несподівано дівчина мимоволі відчула, що її подобається цей добре вдягнений поштивий чоловік.
— Ні, — стиха відказала вона.
Хоча напівкомбінезон і робоча сорочка завжди її задовольняли, зненацька Вен пошкодувала, що не має кращої одежини. Сама лише манера триматися цього чоловіка немовби вимагала офіційнішого поводження.
— Слід було очікувати, що Кел запізниться на зустріч, яку сам і призначив, — промовив солдат, сідаючи за один зі столів посеред кімнати.
— Авжеж, — погодився чепурун. — Але коли вже так сталося, то, гадаю, з цього можна скористатися. Я б охоче чогось випив...
— Дозвольте, я вам принесу, — швидко запропонувала Вен, підхоплюючись на ноги.
— Це так люб’язно з твого боку, — відказав чепурун, вибираючи собі місце поруч із солдатом.
Сівши, він закинув ногу на ногу, а дуельний ціпок поставив біля себе й поклав долоню на його головку.
Вен підійшла до шинквасу й узялася перебирати пляшки.
— Бризе... — застережливо промовив солдат, коли дівчина вибрала найдорожче Кеймонове вино і взялася наливати його в келих.
— Га? — здійнявши брови, запитав той.
Солдат хитнув головою в бік Вен.
— Гаразд, гаразд, — зітхнувши, відповів чепурун.
Вен завмерла перед наполовину повним келихом і злегка насупилася. «Що це я роблю?»
— Чесне слово, Геме, — мовив чепурун. — Ти іноді буваєш страшенним занудою.
— Те, що ти можеш «підштовхнути» когось, не означає, що слід це робити, Бризе.
Вен стояла ошелешена. «Він... застосував «удачу» на мене». Коли на неї намагався вплинути Келсьє, вона відчула його доторк і змогла опиратися. Цього разу, однак, вона навіть не усвідомила, що робить.
Примружившись, дівчина звела погляд на чепуруна, Бриза.
— Ти з-імли-народжений?
Той усміхнувся.
— Ба ні. Єдиний з-імли-народжений скаа, якого ти, найпевніше, зустрінеш за все своє життя, — це Келсьє, моя люба. І нехай тобі ніколи не доведеться зустріти з-імли-народженого дворянина. Ні, я лише звичайний, скромний імлистий.
— Скромний? — перепитав Гем.
Бриз лише стенув плечима.
Вен поглянула на налитий до половини келих вина.
— Ти «потягнув» мої емоції. За допомогою... алломантії, я маю на увазі.
— Взагалі-то я «підштовхнув» їх, — поправив Бриз. — Коли емоції «тягнуть», людина стає рішучішою і менш довірливою, а коли «штовхають», або, іншим словом, «гамують» їх, — навпаки, більш довірливою.
— Байдуже, — мовила Вен. — Ти контролював мене. Ти змусив мене налити тобі вина.
— Ну, я не сказав би, що змусив тебе, — заперечив Бриз. — Я лише трохи підкоригував твої почуття й увів тебе в такий стан мислення, в якому ти була більш схильна зробити те, що я хочу.
Гем потер підборіддя.
— Не знаю, Бризе. Це цікаве питання. Впливаючи на її почуття, ти відібрав у неї здатність вибирати чи ні? Якби перебуваючи під твоїм контролем, вона, наприклад, убила б когось чи обікрала, злочин був би її чи твій?
Бриз закотив очі.
— Насправді нема тут ніякого питання. Тобі взагалі не слід думати про таке, Геммонде, — це зашкодить твоєму мозку. Я її трохи заохотив, просто зробив це незвичним способом.
— Але...
— Я не збираюся сперечатися з тобою, Геме.
Крем’язень із безпорадним виглядом зітхнув.
— То ти принесеш мені випити? — запитав Бриз, очікувально поглядаючи на Вен. — Бо ж ти однаково вже біля шинквасу і тобі доведеться вертатися сюди, щоб сісти...
Вен проаналізувала свої емоції. Чи не почуває вона незвичної схильності виконати те, про що просить цей чоловік? Чи не маніпулює він нею знову? Зрештою дівчина просто пішла, лишивши вино там, де воно стояло.
Бриз зітхнув. Однак не підвівся з місця, щоб узяти келих самому.
Вен нерішуче рушила в напрямку до столика, за яким сиділи чоловіки. Вона звикла критися в тіні й по закутках — достатньо близько, щоб підслухати, але й достатньо далеко, щоб за потреби втекти. Однак вона не могла сховатися від цих чоловіків у порожній кімнаті, тому вибрала місце за сусіднім столиком і насторожено сіла. Їй потрібна була інформація: доки вона не знає, що відбувається, доти буде у вкрай невигідному становищі в цьому новому для неї світі імлистих.
Бриз усміхнувся.
— Нервуєшся трохи, мала?
Вен пустила повз вуха його запитання.
— Ти, — мовила вона і вказала порухом голови на Гема. — Ти... теж імлистий?
Той кивнув.
— Я — громило.