Келсьє дивився на сонце, стежачи очима за велетенським червоним кружалом, що поволі повзло до західного небокраю. Тривалий час він стояв мовчки, сам-один посеред порожнього поля. Робочий день скінчився, усіх скаа загнали до бараків. Невдовзі мала прийти імла.
Урешті Келсьє зітхнув, а тоді обернувся й рушив, пробираючись борознами і стежками, оминаючи величезні кучугури попелу. Він намагався не ступати на рослини, хоча сам не знав напевне чому. Паростки навряд чи були варті зусиль. Хирляві, із в’ялим коричневим листям, вони видавалися такими самими пригніченими, як і ті люди, що доглядали за ними.
Халупи скаа маячіли в сутіні. Келсьє вже бачив, як, гуснучи в повітрі, помалу збирається імла. Схожі на кургани будівлі набували в ній якогось надреального, нематеріального вигляду. Бараки ніхто не вартував: у цьому не було потреби, адже жоден скаа не наважиться вийти назовні, коли настане ніч. Їхній страх перед імлою був надто сильний.
«Колись мені треба буде позбавити їх від цього страху», — подумав Келсьє, підходячи до однієї з більших будівель. «Але на все свій час». Він відчинив двері й прослизнув досередини.
Розмова миттю урвалася. Келсьє зачинив двері й, усміхаючись, обернувся. У приміщенні зібралося десятки три скаа. Посередині жевріло вогнище, поруч стояв великий казан із водою, в якій плавали поодинокі овочі, — майбутня вечеря. Юшка, звісна річ, буде гола, але запах усе одно надив.
— Добривечір усім! — привітався Келсьє з усмішкою, скидаючи заплічну торбу додолу і спираючись спиною до дверей. — Як минув ваш день?
Його слова розбили тишу, і жінки знову взялися готувати їжу. Кілька чоловіків, що сиділи за абияк збитим столом, із невдоволеними виразами дивилися на Келсьє.
— Наш день, мандрівниче, був сповнений працею, — відказав Теппер, один зі старійшин. — Якої тобі вдалося уникнути.
— Робота в полі ніколи мені не підходила, — відповів Келсьє. — Вона шкідлива для моєї ніжної шкіри.
Він усміхнувся й випростав перед собою руки, посмуговані численними тонкими шрамами, що тяглися від плеча вздовж усієї руки, немовби якийсь звір багаторазово пройшовся по шкірі пазурами.
Теппер пирхнув. Він був надто молодий як на старійшину, заледве років сорок, а отже, щонайбільше на п’ять років старший за Келсьє. А втім, щуплявий чоловічок тримав себе так, як той, хто звик бути головним.
— Не час для легковажних пустощів, — суворо мовив він. — Коли ми даємо прихисток мандрівникові, то очікуємо, що він поводитиметься як слід і не викликатиме зайвої підозри. А коли ти сьогодні вранці ушився з поля, то міг накликати покарання канчуком на всіх, хто працював поруч із тобою.
— Твоя правда, — погодився Келсьє. — Але цих людей могли відшмагати й за те, що вони стояли не там, де треба, за те, що загаялись або кахикнули, коли наглядач проходив повз. Якось я бачив, як чоловіка висікли за те, що його господареві здалося, ніби той «непоштиво кліпнув».
Теппер сидів, примружившись, випрямивши спину й поклавши лікті на стіл. На його обличчі застиг упертий вираз.
Келсьє закотив очі й зітхнув.
— Гаразд. Якщо не хочете, щоб я тут був, я піду.
Він закинув торбу на плече й недбалим рухом відчинив двері.
Густа імла миттю заструменіла крізь отвір, спроквола огортаючи Келсьє, розтікаючись калюжками по земляній долівці й переповзаючи далі, немовби якийсь полохливий звір. Кілька людей нажахано ахнули, проте більшість були такі ошелешені, що не могли видобути з себе ні звуку. Келсьє якусь хвилю нерухомо стояв, вдивляючись у темну імлу, рухливі пасма якої ледь-ледь підсвічувалися жаринами вогнища.
— Зачини двері, — Теппер благав, а не наказував.
Келсьє виконав прохання, штовхнувши двері й зупинивши білястий потік.
— Імла — це не те, що ви думаєте. Ви занадто її боїтеся.
— Ті, що наважуються вийти в імлу, втрачають душі, — прошепотіла котрась жінка.
Її слова лишили після себе запитання. Чи Келсьє ходив у імлі? І якщо ходив, то що сталося з його душею?
«Якби ви тільки знали», — подумав той.
— Що ж, гадаю, це означає, що я лишаюся, — він махнув рукою до хлопчика, щоб той приніс йому стілець. — Це добре: прикро було б піти й не поділитися з вами новинами.
Почувши ці слова, багато хто пожвавився. Це була справжня причина, чому боязкі скаа прихистили й терпіли такого чоловіка, як Келсьє, що, мандруючи від плантації до плантації, зневажає волю самого Пана Всевладаря. Нехай відступник і загроза для всієї громади, але він приносив новини із зовнішнього світу.