— Мені не слід було ніколи погоджуватися на це, — мовив він, хитаючи головою. — Тепер, коли ти сказав це вголос, я розумію, як безглуздо все це звучить.
— Повір мені, Єдене, — відповів Келсьє. — Ці люди звикли здійснювати задуми, які на перший погляд видаються безглуздям.
— Може, це й правда, Келе, — утрутився Бриз. — Однак цього разу я схильний погодитися з нашим осудливим другом. Знищити Останню імперію... Скаа-повстанці не можуть цього домогтися ось уже тисячу років! Чому ти гадаєш, що нам вдасться те, що не вдалося усім тим людям?
Келсьє всміхнувся.
— Ми досягнемо успіху, бо в нас є стратегічне бачення, Бризе. Це те, чого завжди бракувало повстанцям.
— Перепрошую? — обурився Єден.
— На жаль, це правда, — відказав Келсьє. — Повстанці засуджують таких, як ми, через нашу жадібність, але, попри всі свої високі моральні якості (які я, до речі, дуже поважаю), вони ніколи нічого не досягали. Твої люди, Єдене, переховуються в лісах і горах та мріють, як одного дня вони повстануть на славетну війну проти Останньої імперії. Але ви й гадки не маєте, як розробити переможну стратегію і втілити її в життя.
Єденове обличчя потемніло.
— А ти й гадки не маєш, про що говориш.
— Невже? — безтурботно відповів Келсьє. — То розкажи мені, чого досягли повстанці протягом цієї тисячолітньої боротьби? Де ваші здобутки, де перемоги? Може, Туж’єська різанина триста років тому, в якій було винищено сім тисяч скаа? Чи, може, поодинокі напади на каналові судна чи викрадення якогось дрібного чиновничка?
Єден почервонів.
— Це все, на що можна сподіватися з тими людьми, яких ми маємо! У невдачах звинувачуй не нас — звинувачуй решту скаа. Ми не можемо домогтися від них допомоги. Тисячу років їх били й утискали, у них не лишилося духу. Важко змусити одного з тисячі хоча б дослухатися до нас, не кажучи вже про те, щоб повстати!
— Заспокойся, Єдене, — мовив Келсьє, здіймаючи руку. — Я не намагаюся зневажити вашу сміливість. Ми на одному боці, пам’ятаєш? Ти й звернувся до мене, власне, через те, що не міг набрати людей для війська.
— Я дедалі більше шкодую про те рішення, злодію, — відповів Єден.
— Ти нам уже заплатив, — сказав Келсьє. — Тому вже трохи запізно повертати назад. Але ми забезпечимо тебе військом, Єдене. Люди, що зібралися тут, — це найспритніші, найрозумніші й найуміліші алломанти в місті. Ось побачиш.
У кімнаті знову запала мовчанка. Вен сиділа за своїм столиком, насуплено спостерігаючи за суперечкою. «У що ти граєш, Келсьє?» Його слова про знищення Останньої імперії були, певна річ, тільки ширмою. Як їй видавалося, він мав намір обшахрувати повстанців. Але... якщо гроші заплачено, навіщо продовжувати гру?
Келсьє відвернувся від Єдена й поглянув на Бриза й Гема.
— Отож, панове, що ви гадаєте?
Ті перезирнулися. Нарешті Бриз мовив:
— Бачить Всевладар, я ніколи не відступав перед викликом. Але, Келе, цього разу я маю сумніви, чи добре ти все обміркував. Ти певен, що ми можемо це здійснити?
— Цілковито певен, — відказав Келсьє. — Попередні спроби скинути Пана Всевладаря зазнали невдачі, бо не були організовані й сплановані як слід. Ми — злодії, панове, і то неабиякі. Ми здатні пограбувати найобачніших і одурити найрозумніших. Ми знаємо, як упоратися з надвеликим завданням — треба лише поділити його на менші частини, а тоді розібратися з кожною з них. Ми знаємо, як досягнути того, чого прагнемо. Завдяки цим якостям ми чудово підходимо саме для цього завдання.
Бриз насупився.
— І скільки саме ми отримаємо за здійснення нездійсненного?
— Тридцять тисяч скринців, — відповів Єден. — Половину зараз, половину — коли зберете армію.
— Тридцять тисяч? — перепитав Гем. — За операцію такого масштабу? Та це ледве покриє видатки. Нам потрібен буде шпигун серед дворянства, щоб відстежувати чутки, потрібні будуть кілька сховків, не кажучи вже про якесь місце, достатньо велике, щоб укрити й вишколити цілу армію...
— Я не збираюся торгуватися, злодію, — різко обірвав його Єден. — Таким, як ви, тридцять тисяч може здатися замалою сумою, але ми збирали її десятиліттями. Ми не заплатимо вам більше просто тому, що більше не маємо.
— Це гідна робота, панове, — зауважив Доксон, уперше долучаючись до розмови.
— Так, авжеж, це все прекрасно, — відказав Бриз. — Я вважаю себе хорошим хлопцем, але ця справа... вона видається занадто альтруїстичною. А до того ще й нерозумною.
— Ну... — протягнув Келсьє, — для нас у ній може бути ще деяка вигода...