— Не знаю, Келе, — мовив Бриз, хитаючи головою. Його легковажність зникла: схоже, він серйозно обмірковував план. — Пан Всевладар звідкілясь бере той атій. Що як він вирушить до шахти й просто добуде собі ще?
Гем кивнув.
— А де видобувають атій, нікому не відомо.
— Ну, я б не сказав, що нікому, — з усмішкою відповів Келсьє. Бриз і Гем перезирнулися.
— Тобі відомо? — запитав Гем.
— Певно, що так, — відказав Келсьє. — Я сам відпрацював там рік свого життя.
— Гатсінські провалля?! — здивовано вигукнув Гем.
Келсьє кивнув.
— Саме тому Пан Всевладар потурбувався, щоб ніхто не вийшов звідти живим — він не може дозволити, щоб його таємниця стала відомою. Ті провалля — це не лише каторга, не лише пекельне місце, куди засилають помирати скаа. Це шахта.
— Ну звісно... — промовив Бриз.
Келсьє відступив від шинквасу й рушив до столика, за яким сиділи Гем і Бриз.
— У нас є шанс, панове. Шанс здійснити щось велике, щось, чого ніколи не робила жодна злодійська ватага. Ми пограбуємо самого Пана Всевладаря! Але йдеться не лише про це. Провалля мало не вбили мене, і після втечі я побачив усе... трохи інакше. Я бачу скаа, що важко працюють без жодної надії на краще. Я бачу злодійські ватаги, що намагаються вижити, підбираючи рештки з панських столів, часто гинучи під час цього або спричиняючи смерть інших скаа. Я бачу повстанців, які щосили опираються Пану Всевладарю, але не можуть нічого вдіяти. Вони зазнають невдач, бо їхні численні загони розпорошені, а їхні дії неузгоджені. Коли в одному місці спалахує бунт, Сталеве Міністерство легко його придушує. Так Останню імперію не перемогти, панове. Але в невеличкої команди висококваліфікованих спеціалістів є надія на успіх. Ми можемо працювати вільно, адже ризик, що нас викриють, — невеликий. Ми знаємо, як уникати мацаків Сталевого Міністерства. Ми розуміємо, як мислять вельможні дворяни і як це використати для нашої справи. Ми можемо це зробити!
Він зупинився перед Гемом і Бризом.
— Не знаю, Келе, — мовив Гем. — Не те, щоб я не погоджувався з твоїми мотивами, але це... це все видається дещо нерозсудливим.
Келсьє всміхнувся.
— Авжеж, видається. Але ти все одно погодишся, чи не так? Гем завагався, а тоді кивнув.
— Ти знаєш, що я приєднаюся до тебе, хай що б ти не задумав. Ця робота видається шаленством, але твої плани всі такі. Лише... лише скажи мені: ти справді маєш намір скинути Пана Всевладаря?
Келсьє підтвердив кивком голови. Невідь-чому Вен була майже схильна йому повірити.
Гем рішуче кивнув.
— Гаразд тоді. Я з вами.
— Бризе? — запитав Келсьє.
Чепурун похитав головою.
— Не знаю, Келе. Це трохи занадто, навіть для тебе.
— Ти нам потрібен, Бризе, — мовив Кел. — Ніхто не може так «угамувати» юрбу, як ти. Якщо ми хочемо зібрати армію, нам потрібні будуть твої алломанти — і твій хист.
— Що ж, це правда, — відказав Бриз. — І все ж...
Келсьє всміхнувся, а тоді поставив щось на стіл. Це був келих вина, який Вен наливала Бризові. Дівчина й не помітила, як Келсьє взяв його з шинквасу.
— Подумай лишень, який це виклик, Бризе, — сказав ватажок.
Чепурун глянув на келих, а тоді звів очі на Келсьє. Урешті він розсміявся й простягнув руку до вина.
— Добре. Я з вами.
— Це неможливо, — долинув грубий голос з іншого кінця кімнати. Кривоніг похмуро дивився на них, склавши руки на грудях. — Що ти насправді задумав, Келсьє?
— Те, що й кажу, — відповів ватажок. — Я планую захопити атій Пана Всевладаря і знищити його імперію.
— Ти не можеш цього зробити, — заперечив Кривоніг. — Це ідіотизм. Інквізитори підвісять нас усіх на гаках за горло.
— Можливо, — погодився Келсьє. — Але подумай про винагороду, яка чекає на нас у разі успіху. Багатство, влада й країна, де скаа житимуть як люди, а не як раби.
Кривоніг гучно пирхнув і підвівся так рвучко, що його стілець перекинувся на підлогу.
— Жодної винагороди не досить. Колись Пан Всевладар уже намагався тебе вбити — я бачу, ти не заспокоїшся, доки йому це не вдасться.
Із цими словами старий обернувся, накульгуючи з гордовитим виглядом, залишив приміщення й пристукнув за собою двері.