— Мало, — відказав ватажок. — Якщо мені вдасться, я збираюся ще й убити його.
— Келсьє, — поволі промовив Гем. — Пан Всевладар — це Окраєць Вічності. Часточка самого Бога. Його не можна вбити. Навіть узяти в полон, найпевніше, неможливо.
Келсьє не відповів. Але очі його були сповнені рішучості.
«От воно що, — подумала Вен. — Він божевільний».
— У мене з Паном Всевладарем лишилися порахунки, — мовив урешті Келсьє. — Він забрав у мене Мару й трохи-трохи не позбавив глузду. Я визнаю перед вами, що значною мірою моя участь у цій авантюрі зумовлена прагненням помститися йому. Ми заберемо в нього владу, дім, багатство. Щоб наш план спрацював, треба його спекатися. Може, ув’язнити у власній темниці або принаймні змусити покинути місто. Але, гадаю, є й кращий вихід. У тих проваллях, куди він заслав мене, я «луснув» і в мені прокинулася алломантична сила. Тепер я збираюся використати її, щоб убити Пана Всевладаря.
Келсьє дістав щось із кишені й поклав на стіл.
— На півночі розповідають легенду, — мовив він далі. — Вона стверджує, що Пан Всевладар — не безсмертний. Не цілком безсмертний. Кажуть, його можна вбити за допомогою потрібного металу. Одинадцятого металу. Ось цього.
Очі всіх звернулися до предмету на столі. Це була тонка пластинка металу, завдовжки й завширшки приблизно як мізинець Вен, із гладкими боками сріблясто-білого кольору.
— Одинадцятий метал? — невпевнено перепитав Бриз. — Я ніколи не чув такої легенди.
— Пан Всевладар її приховує, — відказав Келсьє. — Але знайти можна, якщо знаєш, де шукати. Теорія алломантії розповідає нам про десять металів: вісім основних і два вищих. Та є ще один метал, про який мало хто знає. Значно могутніший, ніж решта десять.
Бриз скептично скривився.
Але Єден, схоже, зацікавився.
— І цей метал може якимось чином убити Пана Всевладаря?
Келсьє кивнув.
— Це його вразливе місце. Сталеве Міністерство хоче, щоб ми вірили, буцімто він безсмертний, але він може померти — від рук алломанта, який спалить цей метал.
Гем узяв тонку пластинку в руки.
— Де ти це дістав?
— На півночі, — відказав Келсьє. — У землях неподалік Дальнього півострова, де люди досі пам’ятають, як називалося їхнє давнє королівство, що існувало за дознесенських часів.
— Як він працює? — запитав Бриз.
— Не знаю точно, — чесно відповів Келсьє. — Але маю намір дізнатися.
Гем розглядав білястий метал, обертаючи його в пальцях.
«Убити Пана Всевладаря?» — подумала Вен. Пан Всевладар був стихійною силою, як вітер чи імла. Такі речі не можна вбити. Вони насправді не живуть. Вони просто є.
— Хай там як, — мовив Келсьє, забираючи пластинку від Гема, — вам про це нічого турбуватися. Убити Пана Всевладаря — це моє завдання. Якщо воно виявиться неможливим, ми вдовольнимося тим, що виманимо його з міста, а потім обчистимо скарбницю. Я просто подумав, що вам слід знати мої плани.
«Я зв’язалася з божевільним», — подумала Вен. А втім, вона не нарікала, адже це не мало значення — аби лише він навчив її алломантії.
5
Я не знаю, що саме повинен зробити. Террісійські мислителі стверджують, що я зрозумію, коли надійде час, але це невелика втіха.
Безодню треба знищити, і схоже, я єдиний, кому це до снаги. Вона вже спустошує світ. Якщо я не зупиню її щонайшвидше, від цього краю не лишиться нічого, крім кісток і пилу.
— Осьдечки вона!
Задоволене обличчя Келсьє показалося з-за Кеймонового шинквасу. У руці ватажок переможно тримав укриту пилом пляшку вина, яку з глухим стуком поставив на прилавок.
Доксон поглянув на неї, приємно здивований.
— Де ти її знайшов?
— В одній із таємних шухляд, — відказав Келсьє, обтираючи пляшку від пилу.
— Я гадав, що обшукав їх усі.
— Так, але одна з них мала подвійне дно.
Доксон гмикнув.
— Розумно.
Келсьє кивнув, відкоркував пляшку й налив три келихи.
— Штука в тому, щоб ніколи не припиняти пошуки. Завжди є ще одна таємниця.
Він узяв усі три відразу й приніс їх до столика, за яким сиділи Вен і Доксон.
Дівчина нерішуче взяла запропонований їй келих. Зустріч щойно закінчилася, Бриз, Гем і Єден пішли обмірковувати те, що сказав їм Келсьє. Вен наче теж повинна була б піти, але не мала куди. Доксон і Келсьє, схоже, сприйняли те, що вона лишилася, як очевидну річ.
Келсьє зробив чималий ковток рубінового напою, а тоді всміхнувся.
— Це вже значно краще!