Доксон притакнув порухом голови, але Вен не скуштувала вина.
— Нам потрібен інший димник, — зауважив Доксон.
— Так. Але решта, схоже, сприйняла все добре.
— Бриз досі сумнівається.
— Він не дасть задньої. Бризові подобаються виклики, а більшого, ніж цей, годі знайти, — Келсьє усміхнувся. — До того ж він просто збожеволіє, якщо знатиме, що ми взялися за якусь роботу без нього.
— І все ж він має рацію, що виявляє побоювання, — сказав Доксон. — Я сам трохи непокоюся.
Келсьє кивнув, погоджуючись. Вен насупилася. «То вони справді планують це зробити? Чи й далі розігрують виставу заради мене?» Обидва чоловіки видавалися обізнаними й кмітливими. Але знищити Останню імперію? Їм радше вдасться змусити імлу не клубочитися чи сонце не сходити.
— Коли твої друзі прибудуть сюди? — запитав Доксон.
— За кілька днів, — відказав Келсьє. — До того часу нам потрібно знайти іншого димника. А ще мені треба роздобути трохи атію.
Доксон насупився.
— Уже?
Келсьє кивнув.
— Я витратив майже весь на контракт з ОрСеуром, а останню дещицю використав на плантації Трестінга.
Трестінг. Так звали поміщика, якого вбили у його маєтку тиждень тому. «Келсьє має до цього якийсь стосунок? І що це він казав про атій?» Він стверджував раніше, що завдяки монополії на цей метал Пан Всевладар контролює вельможне дворянство.
Доксон потер борідку.
— Атій нелегко дістати, Келе. Майже вісім місяців підготовки пішло на те, щоб викрасти для тебе оту останню дещицю.
— Це тому, що тобі доводилося діяти обережно, — відказав ватажок із лукавою посмішкою.
Товариш поглянув на нього дещо стурбовано. Келсьє лише всміхнувся ширше, і Доксон, закотивши очі, зітхнув. Відтак подивився на Вен.
— Ти навіть не спробувала вина?
Дівчина похитала головою.
Доксон, схоже, чекав на більш розлоге пояснення, тож зрештою Вен змушена була відповісти:
— Я волію не пити те, що не наливаю сама собі.
Келсьє гмикнув.
— Вона нагадує мені Ванта.
— Ванта? — пирхнув Доксон. — Дівчина трохи схильна до параної, авжеж, але все не аж так погано. Присягаюся, той хлопчина був такий нервовий, що міг перелякатися власного серцебиття.
Обоє розреготалися. Однак Вен їхня приязна поведінка лише змусила почуватися ще більш ніяково. «Чого вони очікують від мене? Я маю стати якоюсь його ученицею чи що?»
— Гаразд, — мовив Доксон, — то ти скажеш мені, як збираєшся роздобути атію?
Келсьє вже розтулив рота, щоб відповісти, але на сходах почулися гучні кроки: хтось спускався до лігвища. Чоловіки обернулися, а от Вен, звісна річ, ще заздалегідь сіла так, щоб бачити обидва входи до приміщення без потреби рухатися.
Вона гадала, що то котрийсь зі злодіїв, якого Мілев послав подивитися, чи Келсьє вже закінчив свої справи. Тому була неабияк здивована, коли двері розчахнулися й показалося набурмосене вузлувате обличчя чоловіка, якого називали Кривоногом.
Келсьє усміхнувся, очі його зблиснули.
«Він не здивований. Задоволений, але не здивований».
— Кривоніг, — промовив Келсьє.
Старий став у дверному отворі, обводячи всіх трьох украй невдоволеним поглядом. Нарешті пошкутильгав до них. За ним увійшов худенький, незграбний на вигляд підліток.
Хлопчина присунув стілець до їхнього столика. Кривоніг усівся, щось буркочучи сам до себе. Відтак, примружившись і наморщивши ніс, поглянув на Келсьє.
— Гамівник пішов?
— Бриз? — перепитав Келсьє. — Так, він пішов.
Кривоніг щось пробурчав, а тоді помітив пляшку вина.
— Пригощайся, — запропонував ватажок.
Старий махнув рукою хлопчині, а потім знову обернувся до Келсьє.
— Мені треба було переконатися, — сказав він. — Ніколи не можна довіряти собі, коли поруч гамівник, та ще й такий, як цей.
— Але ж ти димник, Кривоногу, — зауважив Келсьє. — Він ніяк не міг би на тебе вплинути, якщо тільки ти сам цього не захотів би.
Кривоніг стенув плечима.
— Не люблю гамівників. Тут річ не тільки в алломантії... такі люди... не можна бути впевненим, що тобою не маніпулюють, коли вони поруч. Палиш ти мідь чи не палиш.
— Я б не покладався на щось таке, щоб здобути твою вірність, — мовив Келсьє.
— Мені це казали, — відповів Кривоніг, тимчасом як хлопець налив йому вина. — Однак я мав пересвідчитися. Обдумати все без того Бриза.
Він спохмурнів, хоча Вен не зовсім зрозуміла чому, а тоді взяв келих і вихилив половину одним духом.
— Добре вино, — похвалив він, крекнувши. Відтак скинув поглядом на Келсьє. — То ти справді збожеволів у Проваллях, еге ж?