— Цілковито, — підтвердив Келсьє із кам’яним лицем.
Кривоніг всміхнувся, хоча на його обличчі усмішка вийшла перекошеною.
— То ти справді хочеш узятися за це? За цю твою так звану роботу?
Келсьє кивнув із серйозним виглядом.
Кривоніг допив вино.
— Тоді в тебе є димник. І річ не в грошах. Якщо ти справді збираєшся повалити цю владу, я з тобою.
Келсьє усміхнувся.
— І не смійся з мене, — гиркнув Кривоніг. — Я це ненавиджу.
— Я ніколи б не насмілився.
— Отже, — мовив Доксон, наливаючи собі ще вина, — питання димника розв’язане.
— Це мало чим допоможе, — буркнув Кривоніг. — Вам нічого не вдасться. Я все своє життя намагаюся сховати імлистих від Пана Всевладаря та його зобов’язувачів. Але зрештою він усе одно їх ловить.
— Навіщо тоді допомагати нам? — запитав Доксон.
Кривоніг підвівся.
— Тому що рано чи пізно Всевладар зловить і мене. Так я принаймні зможу плюнути йому в пику, перш ніж відійду. Знищити Останню імперію... — він усміхнувся. — У цьому є стиль. Ходімо, хлопче. Треба підготувати крамницю до приходу відвідувачів.
Кривоніг пошкандибав до виходу, і хлопчина зачинив за ними двері. Вен спостерігала, як вони виходять, а тоді обернулася до Келсьє.
— Ти знав, що він повернеться.
Той стенув плечима, підводячись і потягуючись.
— Я сподівався. Людей принаджують мрії. Та робота, яку я пропоную... це не така річ, від якої просто відмовитися. Принаймні не тоді, коли ти підстаркуватий буркотун, знуджений і переважно роздратований життям. Слухай-но, Вен, я правильно розумію, що твоїй ватазі належить уся ця будівля?
Дівчина кивнула.
— Крамниця нагорі — прикриття.
— Чудово, — Келсьє поглянув на свій кишеньковий годинник, а тоді передав його Доксону. — Скажи своїм друзям, що вони можуть повертатися до лігва — імла вже, мабуть, насуває.
— А ми? — запитав Доксон.
Келсьє всміхнувся.
— А ми підемо на дах. Я ж казав тобі, що збираюся роздобути трохи атію.
Удень Лютадель видавався чорним згарищем, яке вкрив попіл і випалило червоне сонце. Різкі обриси міста справляли гнітюче враження.
Уночі, однак, укрите імлою, все ставало розпливчастим і нечітким. Дворянські замки бовваніли примарними силуетами. Вулиці в тумані неначе зробилися вужчими, а широкі проспекти перетворилися на безлюдні й небезпечні провулки. Навіть дворяни й злодії полишали оселі вночі з острахом: потрібно було мати неабияку відвагу, щоб зануритися в те лиховісне імлисте безгоміння. Нічне місто було світом шаленців і відчайдухів, світом дивних істот і повитої маревом таємниці.
«Дивних істот, як-от я», — подумав Келсьє. Він стояв на карнизі, що біг довкола краю плаского даху злодійського лігва. Темні будинки здіймалися довкола, і в імлі здавалося, ніби все пересувається і ворушиться. Де-не-де у вікні блимав кволий вогник, але крихітні намистини світла скидалися на зіщулених, наляканих створінь.
Холодний вітерець повіяв над дахом, колихнув імлисту поволоку, легким подихом торкнувся вологих щік Келсьє. Раніше — ще до того, як усе пішло не так, як треба, — він завжди перед справою піднімався на дах, щоб поглянути на місто згори. Цієї ночі, не усвідомлюючи цього, Келсьє повернувся до давньої звички і зрозумів це лише тоді, коли поглянув убік, сподіваючись, що Мара, як завжди, стоятиме поруч.
Натомість він побачив лише порожнечу. Самотню. Мовчазну. Місце Мари зайняла імла. Але не замінила.
Келсьє зітхнув і обернувся. Вен і Доксон стояли позаду. Обом вочевидь не надто подобалося в імлі, але вони давали раду своєму страху. Тому, хто не терпить імли, нічого робити в підпільному світі.
Келсьє навчився значно більше, ніж просто терпіти. Протягом останніх кількох років йому траплялося бути в ній так часто, що вночі, прихований її обіймами, він почувався спокійніше, ніж удень.
— Келе, — озвав його Доксон, — тобі конче стояти там, на карнизі? Наші плани, може, трохи й божевільні, але мені не хотілося б, щоб вони разом із тобою розбилися об бруківку.
Келсьє всміхнувся. «Докс досі не сприймає мене як з-імли-народженого, — подумав він. — Їм усім потрібен час, щоб до цього звикнути».
Багато років тому він став найвидатнішим ватажком у Лютаделі й досягнув цього без алломантії. Мара була олов’яноокою, але вони з Доксоном... вони були звичайними людьми. Один — мішанокровний без жодного алломантичного хисту, другий — скаа-втікач із плантації. Разом вони ставили на коліна Великі доми, зухвало грабуючи наймогутніших людей Останньої імперії.
Тепер Келсьє був чимось більшим, значно більшим. Колись він мріяв про алломантію, жадав і собі такої сили, яку мала Мара. Але Мара померла до того, як у ньому прокинулася ця сила, і тепер не побачить, на що він здатен.