Раніше вельможне дворянство боялося Келсьє. Самому Панові Всевладарю довелося влаштовувати пастку на нього. А тепер уся Остання імперія здригнеться, перш ніж він покінчить із нею.
Келсьє, вдихаючи імлисте повітря, ще раз обвів місто поглядом, а тоді зіскочив з карниза й рушив до Вен і Доксона. Вони не мали ліхтарів: розсіяного сяйва зірок, що пробивалося крізь імлу, зазвичай було досить.
Келсьє зняв сюртук і жилет, передав їх Доксону, а потім висмикнув зі штанів поли сорочки, лишивши їх так. Тканина була темна й не мала бути помітною вночі.
— Гаразд, — мовив Келсьє. — То кого мені обікрасти?
Доксон насупився.
— Ти впевнений, що хочеш це зробити?
Келсьє лише всміхнувся.
Товариш зітхнув.
— Доми Урбенів і Теньєрів нещодавно пограбували, хоч і не заради атію.
— Який дім зараз найсильніший? — запитав Келсьє, присідаючи, щоб розв’язати речовий мішок, який лежав біля Доксонових ніг. — Напасти на який ніхто б не наважився?
Доксон замислився.
— Венчери, — урешті сказав він. — Останні кілька років вони на верхівці. Тримають кількасот людей надвірної варти, а серед дворян, що проживають у їхньому замку, — більше двох десятків імлистих.
Келсьє кивнув.
— Чудово, до них я й навідаюсь. Вони напевне мають атій.
Він дістав із торби темно-сірий плащ. Великий і зручний, той був пошитий не з суцільного шматка тканини, а з безлічі довгих стрічок. Вони були зшиті докупи на плечах і грудях, але переважно звисали вільно, схожі на довгі вимпели.
Келсьє загорнувся у марево-плащ, і смужки тканини захвилювалися, звиваючись, майже як пасма імли.
Доксон ледь чутно видихнув.
— Ніколи не стояв так близько до когось у цьому вбранні.
— А що це? — запитала Вен. У нічній імлі її тихий голос видавався примарним.
— Плащ з-імли-народженого, — пояснив Доксон. — Вони всі їх носять — це така собі... ознака належності до їхнього клубу.
— Він пофарбований і скроєний так, щоб ховати тебе в імлі, — додав Келсьє. — А ще він попереджає міську сторожу та інших з-імли-народжених, щоб ті не займали тебе, — він крутнувся, і плащ ефектно майнув у повітрі. — Гадаю, він мені пасує.
Доксон закотив очі.
— Отже, дім Венчерів, — мовив Келсьє, нахиляючись і дістаючи з торби матер’яний пояс. — Є щось, що мені треба знати?
— Лорд Венчер, імовірно, має сейф у своєму кабінеті, — сказав Доксон. — Мабуть, там він тримає свій запас атію. Кабінет на третьому поверсі, третя кімната від горішнього південного балкона. Будь обережний, на додачу до звичайної варти й імлистих Венчери тримають із десяток туманобійників.
Келсьє кивнув, підперезуючись паском — без пряжки, але з двома невеличкими піхвами. У них він засунув два скляні кинджали, які дістав із торби й перевірив, чи ті не надщерблені. Відтак скинув черевики й шкарпетки, лишившись стояти босоніж на холодному камінні. Разом із черевиками він позбувся останнього шматочка металу, якого мав на собі, зоставивши лише капшук із монетами й три флакони з металами в кишені на поясі. Келсьє вибрав найбільший, випив його вміст, а тоді простягнув, уже порожній, Доксонові.
— Ось і все, мабуть, — мовив він.
Товариш кивнув.
— Щасти тобі.
Вен, що стояла поруч, із неабиякою цікавістю спостерігала за приготуваннями. Ця крихітна тиха дівчина ховала в собі неабияку силу, яка вражала навіть його. Трохи схильна до параної, авжеж, але не боязка.
«У тебе ще буде нагода, дівчинко, — подумав Келсьє. — Але не сьогодні».
— Що ж, — мовив він, дістаючи з гамана монету й кидаючи її вниз. — Я пішов. Зустрінемося пізніше у Кривоноговій столярні.
Доксон кивнув.
Келсьє обернувся й знову ступив на карниз. А тоді стрибнув із даху.
Імла завирувала довкола нього. Він підпалив сталь, другий із основних алломантичних металів. Довкола Келсьє з’явилася сітка світляних блакитних променів, які міг бачити лише він. Кожна лінія виходила з його грудей і вела до металевих предметів поблизу. Тьмяні промені означали, що предмети були невеликі: дверні завіси, цвяхи та інші дрібниці. Вид металу значення не мав. Блакитні лінії, що з’являлися, коли алломант спалював залізо чи сталь, вказували на будь-які металеві предмети, якщо ті були достатньо близько й достатньо великі, щоб їх помітити.
Келсьє вибрав промінь, який тягнувся просто вниз, до кинутої монети. Спалюючи сталь, він «відштовхнувся» від монети.
Падіння миттю зупинилося, і його підкинуло вздовж променя вгору. Келсьє вибрав віконну клямку, повз яку пролітав, і обережно «відштовхнувся» від неї так, щоб скерувати свій рух убік і перенестися до будинку на другому боці вулиці, навпроти лігвища Вен.