Пружно опустившись на напівзігнуті ноги, Келсьє перебіг на протилежний бік гостроверхого даху. Там він спинився на мить, вдивляючись у темряву крізь вировиння імли. Підпаливши олово, він відчув, як воно спалахнуло й ожило в грудях, посилюючи його відчуття. Імла враз видалася не такою густою, як раніше. Це не означало, що довкруги стало світліше, просто тепер Келсьє міг краще бачити, чути й відчувати. Ген на півночі він роздивився ледь-ледь помітні обриси великої будівлі. Замок Венчерів.
Келсьє не погасив олово: воно згоряло повільно, і можна було не турбуватися, що його забракне. Доки він стояв, звої імли лагідно оповивали його тіло. Вони злегка оберталися, утворюючи біля нього повільну, ледь помітну круговерть. Імла знала його і вважала своїм. Імла відчувала алломантію.
«Відштовхнувшись» від металевого комина за спиною, Келсьє виконав довгий горизонтальний стрибок. На льоту він кинув монету, і маленький шматочок металу, блимнувши, полетів крізь темряву й туман. 3-імли-народжений «відштовхнувся» від монети, коли та ще була в повітрі, і своєю вагою надав їй різкого пришвидшення донизу. Щойно вона вдарилася об бруківку, «поштовх» Келсьє підкинув його вгору, і стрибок закінчився плавною дугою.
Він опустився на ще один гостроверхий дерев’яний дах. Сталевий «поштовх» і залізний «потяг» — це найперше, чого Жеммель навчив його. «Коли ти “штовхаєш” якийсь предмет, то наче кидаєш на нього свою вагу, — пояснював старий безумець. — Ти не можеш змінити те, скільки важиш, — ти ж бо алломант, а не якийсь північний містик. Тому не “притягуй” нічого легшого за себе, якщо тільки не хочеш, щоб воно полетіло до тебе, і не “відштовхуй” нічого важчого, якщо тільки не хочеш, щоб тебе відкинуло в протилежному напрямку».
Напівприсівши, Келсьє почухав шрами й щільніше загорнувся у марево-плащ. Дерев’яні дошки боляче впиналися в босі стопи. Він частенько шкодував, що спалювання олова загострює всі відчуття одразу. Він потребував покращеного зору, щоб бачити в темряві; кращий слух теж не був зайвим. Однак олово, згоряючи, загострювало й решту його відчуттів: ніч здавалася надчутливій шкірі ще холоднішою, а босі ноги помічали на доторк кожен камінець, кожну нерівність дерев’яної поверхні.
Перед ним виріс замок Венчерів. Фортеця палахкотіла вогнями на тлі темного міста. Вельможне дворянство жило за іншим розкладом, ніж простолюд. Маючи можливість купувати й навіть марнотратити олійні лампи й свічки, багатії не мусили схилятися перед примхами погоди чи сонця.
Навіть на перший погляд замок вражав своєю величчю. Хоча його й оточував захисний мур, однак він видавався радше витвором архітектурного мистецтва, ніж оборонною спорудою. Міцні аркові контрфорси підпирали замкові стіни з вигадливими вікнами й тендітними шпилями. Високі вітражі по боках прямокутної споруди світилися зсередини, заливаючи довколишню імлу різнобарвним сяйвом.
Келсьє підпалив залізо й розвогнив його, а тоді став шукати в темряві якийсь великий металевий предмет. Він був задалеко від замку, щоб скористатися дрібничками на кшталт монет чи завісів. Щоб подолати цю відстань, потрібен був більший «якір».
Блакитні лінії переважно були тьмяні. Він виокремив дві, дальні кінці яких повільно рухалися попереду вгорі — либонь, пара вартових на даху. Келсьє, очевидно, відчував їхній обладунок і зброю. Попри існування алломантії, дворяни переважно й далі озброювали свою варту металевими речами. Імлисті, що могли «штовхати» або «притягувати» метал, траплялися рідко, а повноцінні з-імли-народжені — ще рідше. Багато лордів вважали недоцільним лишати своїх солдатів і вартових практично безборонними через таку відносно незначну загрозу.
Більшість покладалася на інші способи захисту від алломантів. Келсьє всміхнувся. Доксон казав, що лорд Венчер тримає загін туманобійників. Якщо це так, Келсьє, імовірно, зустрінеться з ними ще до світанку. Він поки що облишив вартових і натомість зосередився на щільному блакитному промені, що линув до верхівки замку. Очевидно, дах був покритий бронзовими чи мідними листами. Келсьє розвогнив залізо, глибоко вдихнув і «потягнув» за промінь.
Різким ривком з-імли-народжений злетів у повітря.
Далі спалюючи залізо, він «тягнув» себе до фортеці на несамовитій швидкості. Гуляли чутки, буцімто з-імли-народжені можуть літати, але, хоч як не прикро, це було перебільшення. Зазвичай «притягування» до металу й «відштовхування» від нього скидалося радше не на політ, а на падіння, тільки в протилежному напрямку. Щоб набрати потрібного розгону, алломантові доводилося «тягнути» себе щосили, і через це його несло до «якоря» на запаморочливій швидкості.