— Я прийшов з північних країв, — сказав Келсьє, — де рука Пана Всевладаря не така відчутна, як тут.
Він говорив чистим, виразним голосом, і люди, не припиняючи своїх справ, мимоволі дослухалися до нього. Наступного дня його розповідь перекажуть тим кільком сотням, що мешкають у інших бараках. Хоч і покірливі, скаа були невиліковними пліткарями й пліткарками.
— На Заході порядкують місцеві лорди, — вів далі Келсьє. — Вони далеко від залізної хватки Пана Всевладаря та його зобов’язувачів. Декотрі з того провінційного дворянства починають розуміти, що щасливі скаа працюють краще, ніж упосліджені. Один із таких поміщиків, лорд Рену, навіть заборонив наглядачам бити робітників без його дозволу. Ходять чутки, що він збирається платити скаа на своїй плантації. Ті будуть заробляти гроші, як у місті заробляють ремісники.
— Казна-що, — буркнув Теппер.
— Даруйте мені, — відказав Келсьє. — Я не знав, що добродій Теппер нещодавно гостював у маєтку лорда Рену. Коли ти вечеряв із ним востаннє, він, мабуть, розповів тобі щось таке, чого не знаю я?
Теппер почервонів: скаа не подорожували й уже запевне не вечеряли з лордами.
— Ти маєш мене за дурня, мандрівниче, — мовив він, — але я знаю, чого ти прагнеш. Ти — той, кого називають Уцілілий: я впізнав тебе за тими шрамами. Ти — підбурювач, мандруєш від плантації до плантації і баламутиш людей. Ти їси нашу їжу, розповідаєш свої байки і щезаєш, а мені й таким, як я, доводиться потім мати справу з тими хибними надіями, які ти даєш нашим дітям.
Келсьє здійняв брови.
— Гай-гай, добродію Теппере, — промовив він. — Твої побоювання цілковито безпідставні. Я не маю наміру їсти вашу їжу. Я приніс власну.
Сказавши це, Келсьє сягнув рукою по заплічник і кинув його на долівку перед Тепперовим столом. Незав’язана торба перекинулася набік, і з неї на землю випав усякий харч: добрий хліб, садовина й навіть кілька грубих в’ялених ковбасок.
Один фрукт покотився по втоптаній долівці й легенько стукнувся об Тепперову ногу. Старший скаа вражено витріщився на нього.
— Це панська їжа!
Келсьє пирхнув.
— Я б так не сказав. Як на людину такого високого рангу й престижу, ваш лорд Трестінг має навдивовижу поганий смак. Його комора — це просто ганьба для дворянина.
Теппер сполотнів.
— То ось, де ти був сьогодні по обіді, — прошепотів він. — Ти ходив до панського будинку. Ти... вкрав у господаря!
— Саме так, — погодився Келсьє. — І мушу додати, що хоча смак у вашого лорда геть кепський, але його хист добирати вартових викликає значно більшу повагу. Пробратися до його дому серед білого дня було нелегким завданням.
Теппер не зводив очей із торби з їжею.
— Якщо наглядач знайде це тут...
— Що ж, у такому разі раджу вам подбати про те, щоб ця їжа зникла, — мовив Келсьє. — Ладен побитися об заклад, що вона куди краща на смак, ніж ця нізчимна юшка.
Двадцять із лишком пар голодних очей розглядали харчі. Якщо Теппер мав намір далі сперечатися, то йому слід було поквапитися з аргументами, адже його мовчанку скаа сприйняли як знак згоди. За кілька хвилин вміст торби оглянули й поділили. Забутий усіма казан з юшкою булькотів на вогнищі, тимчасом як скаа бенкетували куди екзотичнішими наїдками.
Келсьє відкинувся назад, спершись на дерев’яну стіну барака і спостерігаючи, як люди поглинають принесену їжу. Він сказав правду: у коморі лежали до прикрості звичайні продукти. Але ці люди з самого малечку жили тільки на супі й каші. Хліб і фрукти для них були рідкісними лагоминками, які вдавалося покуштувати хіба тоді, коли панські слуги викидали з дому несвіжі рештки.
До Келсьє підшкандибав один зі старійшин і всівся на стілець поруч.
— Твою розповідь обірвали, молодий чоловіче, — промовив він.
— О, я гадаю, на неї ще прийде час, — відповів Келсьє. — Щойно всі докази моєї крадіжки будуть належним чином знищені. А ти не хочеш покуштувати?
— Ні, — відказав старий. — Коли я востаннє їв панську їжу, шлунок болів мені три дні. Нові смаки схожі на нові ідеї, молодий чоловіче, — що старшим ти стаєш, то важче їх перетравити.
Келсьє замовк. Старий скаа на позір не вражав. Обвітрена, зморшкувата шкіра й облисіла голова надавали йому не так мудрого, як немічного вигляду. А проте він мав бути сильнішим, ніж здавався: на плантаціях скаа рідко доживали до такого похилого віку. Багато господарів не звільняли старих від щоденної праці, а часті шмагання, без яких неможливо було уявити життя скаа, збирали своє жахливе жниво зі старців.