— Як, кажеш, тебе звати? — запитав Келсьє.
— Менніс.
Келсьє знову зиркнув на Теппера.
— Скажи-но мені, добродію Меннісе, чому ти дозволяєш йому бути за головного?
Менніс стенув плечима.
— У моєму віці треба ощадливо витрачати сили. Деякі битви не варті того, щоб устрявати в них.
У Меннісовому погляді був натяк на щось більше за його суперництво з Теппером.
— То тебе це влаштовує? — запитав Келсьє, порухом голови вказуючи на халупу та її напівголодних, спрацьованих мешканців. — Ти задоволений життям, у якому нема нічого, крім побоїв і нескінченної важкої праці?
— Принаймні це життя, — відказав Менніс. — Я знаю, до чого призводить невдоволення й бунт. Око Пана Всевладаря і гнів Сталевого Міністерства можуть виявитися значно страшнішими за кілька ударів канчуком. Такі, як ти, закликають до змін, але я сумніваюся. Чи варто нам починати цю битву?
— Вона вже давно триває, добродію Меннісе. Ось тільки ви її програєте, — Келсьє стенув плечима. — Та зрештою, звідки мені знати? Я ж лише пройдисвіт, який тут, щоб наїстися вашої їжі та справити враження на вашу молодь.
Менніс похитав головою.
— Ти кепкуєш, а тим часом Теппер, може, й має рацію. Я боюся, твій візит обернеться для нас бідою.
Келсьє всміхнувся.
— Саме тому я й не сперечався з ним — принаймні щодо баламутства, — він замовк, а тоді всміхнувся ще ширше. — Далебі, то була єдина розумна річ, яку він сказав відтоді, як я тут.
— Як тобі це вдається? — нахмурившись, запитав Менніс.
— Що саме?
— Так багато всміхатися.
— Просто я дуже щаслива людина.
Менніс опустив погляд на руки Келсьє.
— Знаєш, досі я бачив такі шрами лише одного разу — той чоловік був мертвий. Його труп повернули лордові Трестінгу як доказ того, що покарання здійснено, — старий скаа звів очі на Келсьє. — Того чоловіка спіймали, коли він підбурював до повстання. Трестінг заслав його до Гатсінських проваль, де той працював, доки не помер. Бідолаха не протягнув і місяця.
Келсьє подивився на свої долоні й передпліччя. Вони досі іноді пекли, хоча він був певен, що той біль — лише в його мозку. Він глянув на свого бесідника.
— Ти запитуєш, чому я всміхаюся, добродію Меннісе? Пан Всевладар гадає, що сміх і веселощі — це його власність. Я ж не схильний із цим погоджуватися. Це та битва, яка не вимагає багато зусиль.
Менніс пильно дивився на нього, і якоїсь миті Келсьє подумав, що старий скаа всміхнеться йому у відповідь. Але той зрештою лише похитав головою.
— Не знаю. Я просто не...
Його мову обірвав крик. Він долинув знадвору — можливо, з півночі, хоча імла спотворювала звуки. Люди в бараці стихли, дослухаючись до далеких пронизливих зойків. Навіть попри відстань та імлу, Келсьє чув у них біль.
Він запалив олово.
Тепер, після кількох років тренувань, це було легко. Проковтнуте заздалегідь, воно разом з іншими алломантичними металами лежало в його шлунку, чекаючи, коли буде потрібне. Келсьє подумки сягнув всередину себе й торкнувся олова, черпаючи силу, природи якої досі не розумів до пуття. Олово спалахнуло й ожило всередині нього, обпікаючи шлунок, немов занадто швидко випитий гарячий напій.
Алломантична сила виповнила його, загострюючи відчуття. Усе в приміщенні набрало різких, виразних рис, а тьмяне вогнище ледве не засліпило яскравим блиском. Келсьє відчував текстуру дерев’яного стільця, на якому сидів. Відчував смак хліба, яким перекусив кілька годин тому. Але найважливіше було те, що надприродним слухом він чув крики. Кричали дві жінки. Одна — старша, друга — зовсім юна, можливо, дитина. Вереск молодшої щохвилини віддалявся.
— Бідолашна Джесс, — промовила жінка в бараці, прогримівши громом у чутливих вухах Келсьє. — Та її дитина виявилася прокляттям. Скаа краще не мати вродливих доньок.
Теппер кивнув.
— Лорд Трестінг рано чи пізно мав послати по неї. Ми всі знали це. І Джесс знала.
— І все одно жаль бере, — промовив інший чоловік.
Зойки лунали чимраз далі. Спалюючи олово, Келсьє мав змогу чітко визначити напрямок. Голос дівчини віддалявся у бік панського будинку. Ці крики щось порушили в ньому, і Келсьє відчув, як обличчя його спалахнуло від гніву.
Він обернувся.
— Лорд Трестінг повертає дівчат після того, як натішиться з ними?
Старий Менніс похитав головою.
— Наш господар — законослухняний дворянин. Дівчат за його наказом убивають за кілька тижнів. Він не хоче привернути увагу інквізиторів.
Таким було веління Пана Всевладаря. Він не міг дозволити, щоб скрізь бігали мішанокровні діти, які могли б володіти здібностями, про існування яких скаа не повинні були навіть здогадуватися.