Брат пхнув пальцем Келсьє в груди.
— Як ти смієш? Як ти смієш перетворювати повстання на свою чергову «роботу»? Як ти смієш використовувати мрію багатьох для власного збагачення?
Келсьє відвів братів палець убік.
— Тут ідеться не про збагачення.
— Та невже? — Марш тицьнув пальцем у слово «Атій» на дошці. — Що це за гра, Келсьє? Навіщо ти втягнув у це Єдена, вдаючи, буцімто він твій роботодавець? Чому ти поводишся так, ніби доля скаа тебе обходить? Ми обидва знаємо, що тебе цікавить насправді.
Келсьє зціпив зуби, настрій його зіпсувався. «Йому завжди вдається нагнати на мене смуток».
— Я вже не той, що був колись, Марше, — тихо промовив він. — Я роблю це не заради грошей. Колись їх у мене було більше, ніж можна витратити. Тут ідеться про зовсім інше.
Брат став упритул до нього й зазирнув у вічі, немовби шукаючи там правди.
— Ти завжди добре вмів брехати, — урешті сказав він.
Келсьє закотив очі під лоба.
— Гаразд, думай собі що хочеш. Але не треба читати мені проповідей. Колись ти, може, й мріяв знищити імперію, але тепер ти — звичайний слухняний скаа, що працює у крамниці й підлещується до дворян, коли ті заходять щось купити.
— Я подивився правді у вічі, — відказав Марш. — Це те, чого тобі ніколи не вдавалося. Навіть якщо ти цілком серйозно снуєш плани знищити Останню імперію, ти зазнаєш поразки. Усе, що робили повстанці, — наскоки, крадіжки, смерті — не дало нічого. Наші відчайдушні спроби жодного разу не викликали бодай легкого роздратування в Пана Всевладаря.
— Може, й так, — мовив Келсьє, — але якраз дратувати мені вдається добре. Далебі, «легким роздратуванням» тут не обійдеться — люди стверджують, що я можу довести до сказу кого завгодно. Чому б не скористатися й цим хистом для доброї справи, еге ж?
Марш зітхнув і відвернувся.
— Ідеться ж не про «добру справу», Келсьє. Ідеться про помсту. Про твої амбіції. Усе як завжди. Я ще можу повірити, що ти робиш це не заради грошей, можу навіть повірити, що ти справді збираєшся забезпечити Єдена армією, за яку він тобі, очевидно, платить, — але я ніколи не повірю, що тобі не байдуже.
— І тут ти помиляєшся, Марше, — відказав Келсьє. — Тут ти завжди помилявся щодо мене.
Марш насупив чоло.
— Можливо. Але як це все почалося? Єден прийшов до тебе? Чи ти до нього?
— Хіба це має значення? — запитав Келсьє. — Слухай-но, Марше. Мені потрібен хтось у Міністерстві. Цей план не спрацює, якщо ми не знайдемо способу пильнувати за інквізиторами.
Марш обернувся до брата.
— Ти справді сподіваєшся, що я допоможу тобі?
Келсьє кивнув.
— Так, адже, попри твої слова, саме тому ти й прийшов. Колись ти сказав, що я міг би здійснити щось велике, якби вибрав собі гідну мету. Що ж, я вибрав, і ти допоможеш мені її досягти.
— Тепер це не так просто, Келе, — похитавши головою, відказав Марш. — Дехто змінився. А декого... уже нема.
Келсьє довго не відповідав, і в кімнаті запала тиша. Навіть вогонь у каміні став пригасати.
— Мені її теж бракує.
— Я впевнений, що так і є, але... буду відвертий із тобою, Келе. Попри те, що вона вчинила... іноді я шкодую, що в Проваллях вижив ти, а не вона.
— Я шкодую про це щодня.
Брат обернувся, вивчаючи його холодними, гострими очима. Очима шукача. Те, що він побачив усередині Келсьє, схоже, таки дістало його схвалення.
— Я йду, — сказав Марш. — Але цього разу ти невідь-чому справді видаєшся щирим. Я повернуся й вислухаю, що за божевільний план ти вигадав. А тоді... тоді побачимо.
Келсьє всміхнувся. Попри зовнішню суворість, брат був хорошою людиною — кращою, ніж будь-коли — сам Келсьє. Тієї миті, коли Марш обернувся до виходу, під дверима майнула якась тінь. Келсьє негайно підпалив залізо, і з його тіла вихопилися світляні блакитні промені, поєднуючи його з близькими металевими предметами. Марш, певна річ, не мав із собою нічого, навіть монет. Тому, хто видавався бодай трохи заможнішим на вигляд, небезпечно було ходити кварталами скаа.
Однак дехто інший ще не дізнався, що не слід носити на собі нічого металевого. Блакитні лінії були тонкі й тьмяні — вони погано пробивалися крізь дерево, — але їх вистачило, щоб визначити джерело — пряжку на поясі особи, яка швидко й безгучно віддалялася від дверей.
Келсьє усміхнувся сам до себе. Дівчина була здібна, але життя на вулиці лишило їй чималі шрами. Він допоможе їй розвинути здібності й водночас загоїти шрами — принаймні він сподівався, що йому це вдасться.