Зойки стихли, але лють Келсьє тільки наростала. Він пригадав інші крики. Крики жінки з минулого. Він рвучко підвівся, перекинувши стілець.
— Обережно, хлопче, — немов передчуваючи щось недобре, сказав йому Менніс. — Пам’ятаєш, що я тобі казав про сили, які треба берегти? Ти ніколи не піднімеш повстання, якщо тебе вб’ють сьогодні.
Келсьє глянув на старого, а тоді, попри крики та біль, змусив себе всміхнутися.
— Я тут не для того, щоб підняти вас на повстання, добродію Меннісе. Я хочу лише збурити невеличку колотнечу.
— І що доброго це дасть?
Усмішка Келсьє стала ширшою.
— Надходять нові часи. Поживи ще трохи — і, можливо, станеш свідком великих подій в Останній імперії. Красно дякую вам усім за гостинність.
Із цими словами він відчинив двері й вийшов у імлу.
Менніс прокинувся ще перед світанком і довго лежав без сну. Що старішим він ставав, то важче йому було спати. А надто — коли його щось непокоїло, як-от думка про те, що мандрівник так і не повернувся до бараку.
Менніс сподівався, що Келсьє отямився й просто пішов собі геть. Однак такий розвиток подій видавався малоймовірним. Старий скаа бачив вогонь в очах чоловіка. Як прикро, що той, хто вижив у Проваллях, знайде смерть тут, на випадковій плантації, намагаючись захистити дівчину, яку всі інші вважали приреченою.
Як відреагує на це лорд Трестінг? Казали, він особливо жорстокий з тими, хто заважає його нічним розвагам. Якщо Келсьє вдалося зіпсувати господареві насолоду, той запросто може покарати решту скаа як спільників.
Нарешті почали прокидатися інші робітники. Менніс лежав на твердій землі — йому боліли кістки, нила спина, задерев’яніли м’язи — і намагався вирішити, чи варто взагалі підводитися. Щодня він ледве змушував себе вставати. Щодня йому це вдавалося дедалі важче. Колись він просто залишиться в бараці, чекаючи, доки наглядачі прийдуть добити тих, хто буде занадто хворий чи занадто старий, щоб працювати.
Але не сьогодні. Він бачив великий страх в очах скаа: вони знали, що нічна діяльність Келсьє принесе їм лихо. Їм потрібен був Менніс, вони дивилися на нього. Він мусить підвестися.
І він підвівся. А коли почав рухатися, старечі болі помалу відступили, і, спершись на плече молодшого скаа й човгаючи ногами, він зумів вийти з бараку й попрямував до поля.
Аж тут старий скаа відчув у повітрі дивний запах.
— Що це? — запитав він. — Ти теж чуєш запах диму?
Шум — парубійко, що допомагав Меннісові, — принюхався. Останні звої нічної імли вже розтанули, і за звичною запоною з темних хмар здіймалося червоне сонце.
— Останнім часом завжди відгонить димом, — мовив Шум. — Попіл-гори цього року неначе оскаженіли.
— Ні, — відказав Менніс, почуваючи дедалі більшу тривогу. — Це щось інше.
Він обернувся на північ — там збирався гурт скаа. Менніс відпустив Шума і, збиваючи ногами куряву й попіл, почовгав до натовпу.
У середині гурту він побачив Джесс. Поруч стояла її донька, та, яку вчора мав забрати лорд Трестінг, — принаймні так вони всі гадали. Очі юної дівчини були червоні від недосипу, але загалом, як видавалося, із нею все було гаразд.
— Невдовзі по тому, як її забрали, вона повернулася, — розповідала мати. — Вона прибігла і стала з криком гупати у двері. Флен був переконаний, що це імлиста почвара перекинулася нашою донькою, але я не могла її не впустити! Мені байдуже, що він там каже, — я її більше не віддам! Я вивела її на сонце, і вона не зникла. Отже, вона не почвара!
Менніс пошкандибав геть від дедалі більшої юрби. Невже ніхто не зауважив? Жоден наглядач не прийшов, щоб розігнати натовп. Жоден вартовий не нагодився, щоб перелічити робітників. Щось було не так, геть не так. Менніс прямував у північному напрямку, відчайдушно поспішаючи до панського будинку.
Перш ніж він дістався краю плаского узвишшя, інші скаа побачили ледь помітну в ранковому мареві цівку диму, що звивалася вгору. Юрба випередила Менніса, але коли він надійшов, люди розступилися перед ним.
Панський будинок зник. На його місці лишилася тільки чорна пляма, з якої здіймався дим.
— Пане Всевладарю! — прошепотів Менніс. — Що тут сталося?
— Він їх усіх убив.
Менніс обернувся. Це сказала донька Джесс. Дівчина стояла поруч і зі вдоволеним виразом на юному обличчі дивилася на рештки будинку.
— Коли він вивів мене, вони вже всі були мертві, — сказала вона. — Вартові, наглядачі, пани — усі були мертві. Навіть лорд Трестінг і його зобов’язувачі. Коли почався галас, господар залишив мене й пішов подивитися, що коїться. Коли я виходила, то побачила його в калюжі крові з ранами в грудях. Коли ми вийшли, чоловік, що мене врятував, кинув у будинок смолоскип.