Келсьє кивнув.
— Імлистих, які спалюють п’ютер, називають громилами. Не надто приємне прізвисько, мабуть, але здебільшого вони й самі не надто приємні люди. Наш любий Гем — це радше виняток із правила.
— То як діє друга внутрішня фізична сила?
— Спробуй і дізнаєшся.
Вен охоче так і зробила, і світ довкола неї зненацька прояснів. Хоча ні... не зовсім так. Вона стала бачити краще й далі, однак імла нікуди не поділася. Вона лише зробилася... не такою густою. Довколишнє світло неначе пояскравішало.
Були й інші зміни. Вен відчула свій одяг. Вона усвідомила, що завжди його відчувала, лише не звертала уваги. Тепер це відчуття стало гострішим. Вона сприймала на дотик структуру тканини, особливо виразно там, де вбрання щільно прилягало до тіла.
Вона була голодна. Досі Вен також не звертала на це уваги, але тепер голод докучав сильніше. Шкіра видавалася вологою, а в прохолодному повітрі пахло брудом, кіптявою і покидьками.
— Олово загострює відчуття, — пояснив Келсьє, і його голос зненацька пролунав надто гучно. — Воно з тих металів, які горять дуже повільно, — олова, що було в тому флаконі, вистачить тобі на кілька годин. Більшість з-імли-народжених спалюють олово постійно, коли виходять в імлу. Я своє запалив, щойно ми полишили столярню.
Вен лише кивнула. Багатство відчуттів приголомшувало її. Шарудіння та скрип, які було чути в темряві, справляли враження, ніби позаду хтось скрадається, і вона ледве стримувалася, щоб не сіпатися нервово щохвилини.
«Щоб до цього звикнути, треба час».
— Нехай горить помалу, — сказав Келсьє й помахом руки запропонував їй рухатися далі. — Тобі треба призвичаїтися до підсилених відчуттів. Тільки не розвогнюй його постійно. По-перше, воно швидко скінчиться, а по-друге, тривале спалювання металів на повній потужності робить із людьми... дивні речі.
— Які це, дивні? — запитала Вен.
— Метали — особливо олово та п’ютер — розтягують межі можливостей твого тіла. Розвогнювання розтягує їх ще сильніше. А коли надто сильно й надто довго щось розтягувати, воно зрештою рветься.
Вен кивнула, почуваючи неспокій. Вони пішли далі. Келсьє мовчав, давши змогу їй досліджувати нові відчуття і той деталізований світ, що його відкрило їй олово. Раніше її поле зору було обмежене невеличкою кишенькою в темряві. Тепер вона побачила ціле місто, огорнуте поволокою імли, пасма якої рухалися й вирували. Удалині Вен розгледіла замки, схожі на невеличкі темні гори, а цятки світла з їхніх вікон миготіли, неначе хто шпилькою попроколював дірочки в нічному покривалі. А вгорі... у небі вона побачила сяйливі вогники.
Вен зупинилася, зачудовано задерши голову. Вогники були тьмяні й розмиті навіть для її посиленого оловом зору, проте вона їх бачила — ледь-ледь, але бачила. Сотні. Тисячі. Малесенькі, наче жаринка на кінці ґнотика щойно задмухнутої свічки.
— Зірки, — пояснив Келсьє, простуючи поруч. — Їх нечасто побачиш, навіть із оловом. Сьогодні, мабуть, ніч випала особливо ясна. Колись люди здіймали погляд угору й бачили їх щоночі — ще до того, як прийшла імла, до того, як попіл-гори стали викидати в небо кіптяву.
Вен зиркнула на нього.
— Звідки ти знаєш?
Келсьє всміхнувся.
— Пан Всевладар добре постарався, щоб стерти спогади про ті дні, але деякі все ж лишилися.
Він обернувся, не відповівши до пуття на її запитання, і пішов далі. Дівчина приєдналася до нього. Завдяки олову довколишня імла перестала здаватися такою лиховісною. Вен починала розуміти, як Келсьє вдається так упевнено рухатися в нічній темряві.
— Гаразд, — урешті мовив він. — Спробуймо ще якийсь метал.
Лишивши олово горіти, Вен вибрала інший метал і підпалила його. Щойно вона це зробила, як сталося щось дуже дивне — з її грудей вихопився жмуток блідо-блакитних променів, що зникали в рухливій імлі. Дівчина завмерла, тихо ахнувши й утупившись у свої груди. Більшість променів були тонкі, наче прозорі нитки, але було й кілька товстих, як мотузка.
Келсьє гмикнув.
— Облиш поки що цей метал і його пару. Вони трохи складніші за решту.
— Але що?.. — Вен простежила очима за блакитними лініями. Вони вели до всяких предметів: дверей, вікон — а кілька навіть вказували на Келсьє.
— Ми до цього повернемось, — пообіцяв він. — Погаси цей метал і запали котрийсь із двох позосталих.
Вен погасила дивний метал і, знехтувавши його парою, вибрала один із решти. І відразу ж відчула якусь вібрацію. Пульсування було безгучне й, немов хвилі, накочувалося на неї. Ішло воно начебто від Келсьє. Дівчина, насупившись, глянула на нього.