Вен знову кивнула.
— Чудово, — задоволено сказав ватажок. — А тепер перестрибнімо через цей мур.
-Що?
Вен отетеріло лишилася стояти посеред вулиці, дивлячись, як Келсьє підходить до муру. Відтак підбігла до нього.
— Ти збожеволів, — тихо промовила вона.
Келсьє всміхнувся.
— Здається, сьогодні ти вже вдруге кажеш мені це. Тобі слід бути уважнішою: якби ти слухала, що говорять про мене всі довкола, то знала б, що я вже давно розпрощався зі здоровим глуздом.
— Келсьє, — мовила Вен, дивлячись угору на мур. — Я не можу... тобто... до сьогодні я ніколи ще по-справжньому не застосовувала алломантії!
— Так, але ти швидко вчишся, — відказав ватажок, дістаючи з-під плаща пояс. — Ось, підпережися. Він має пришиті металеві пластини. Якщо щось піде негаразд, я, імовірно, зможу тебе спіймати.
— Імовірно? — нервово перепитала Вен, оперезуючись поясом.
Келсьє усміхнувся, а тоді кинув собі під ноги чималенький металевий брусок.
— Стань над цим бруском і пам’ятай, що треба «відштовхуватися» сталлю, а не «тягнути» залізом. Не переставай «відштовхуватися», доки не досягнеш верхівки муру.
Він трохи присів і підстрибнув, а тоді шугнув угору, і за мить його темна постать щезла у звоях імли. Вен зачекала якусь хвилю, але Келсьє не впав і не розбився об бруківку.
Довкола було тихо, і навіть її підсилений слух не міг уловити ані шереху. Імла грайливо звивалася довкола Вен. Дражнила її. Під’юджувала.
Дівчина глянула на металевий брусок і підпалила сталь. Блакитна лінія засвітилася тьмяним, примарним сяйвом. Вен стала просто над шматком металу, звела погляд угору на імлу, а тоді востаннє глянула вниз.
Відтак набрала в груди повітря і щосили «відштовхнулася» від бруска.
8
«Він захищатиме їхній шлях, але порушуватиме його. Він урятує їх, але його назвуть єретиком. Імення йому буде Розлад, але його полюблять за це».
Вен стрімко злинула в повітря. Вона ледве стримала крик, попри страх, не забуваючи «відштовхуватися». Зовсім поруч на шаленій швидкості, зливаючись у невиразну пляму, пролітав кам’яний мур. Земля внизу щезла, а блакитний промінь, що вказував на металевий брусок, дедалі тьмянішав.
«Що станеться, коли він зовсім зникне?»
Вен почала сповільнюватися. Що слабшим робився промінь, то повільніше вона летіла. За якусь мить вона зупинилася й повисла в повітрі на кінці ледь помітної тепер блакитної лінії.
— Мені завжди подобався краєвид звідси.
Дівчина обернулася на голос. Неподалік стояв Келсьє: Вен так зосередилася на польоті, що й не помітила, як опинилася біля самої верхівки муру.
— Допоможи! — гукнула вона, далі відчайдушно «відштовхуючись», щоб не впасти.
Імла під нею рухалася й вирувала, неначе якийсь темний океан проклятих душ.
— Тобі нема чого боятися, — відказав Келсьє. — У повітрі легше триматися, якщо маєш три «якорі», але й з одним цілком можна дати собі раду. Твоє тіло саме знає, як підтримувати рівновагу. Ти вчилася цього відтоді, як почала ходити, і частина цих умінь переноситься на алломантію. Доки лишаєшся нерухомою, на межі своєї здатності «відштовхуватися», ти не впадеш — твої розум і тіло виправлять будь-які незначні відхилення від центральної осі твого «якоря» і не дадуть тобі впасти. Але якщо ти «відштовхнешся» від чогось іще або занадто змістишся вбік... що ж, ти втратиш свій «якір» унизу й не зможеш від нього «відштовхуватися». Тоді ти опинишся в скрутному становищі — наче свинцевий тягарець, що не може втриматися на вершечку довжелезної жердини.
— Келсьє... — благально озвалася до нього дівчина.
— Сподіваюся, ти не боїшся висоти, Вен, — відказав той. — Це було б вельми недоречно для з-імли-народженої.
— Я... не... боюся... висоти, — процідила Вен крізь зціплені зуби. — Але я ще не звикла теліпатися в повітрі на бозна-якій висоті над клятою вулицею!
Ватажок хихотнув, а Вен відчула сильний посмик за пояс, що підтягнув її до муру. Келсьє підхопив її, перекинув через кам’яний парапет і поставив поруч із собою. Потім простягнув руку над краєм муру, і за секунду з імли вилетів металевий брусок; він шурнув по камінню і вскочив у наставлену руку.