— Добра робота, — сказав Келсьє. — А тепер нам треба спуститися.
Він пожбурив брусок через плече, у темну імлу потойбіч муру.
— Ми збираємося покинути місто? — здивувалася Вен. — Вийти за міські мури? Уночі?
Келсьє всміхнувся своєю дратівливою усмішкою, а тоді перейшов на протилежний бік і виліз на зубчатий парапет.
— Міняти силу, з якою ти «тягнеш» або «штовхаєш» важко, хоча й можливо. Легше просто падати, потім «відштовхнутися», щоб сповільнити себе, потім ще трохи впасти й «відштовхнутися» знову. Якщо спіймаєш правильний ритм, то дістанешся землі цілком безпечно.
— Келсьє, — заблагала дівчина, підходячи до краю. — Я не...
— Ти нагорі міського муру, Вен, — перебив він її, ступаючи в повітря. Відтак завис, утримуючи рівновагу, як щойно пояснював їй. — Є лише два способи спуститися звідси. Або ти зістрибнеш, або спробуєш пояснити он тим вартовим, які надходять, навіщо з-імли-народженій потрібні сходи.
Вен стривожено озирнулася й побачила в темній імлі гойдливе світло ліхтаря.
Вона знову обернулася до Келсьє, але той уже зник. Лайнувшись, дівчина перехилилася через парапет і поглянула вниз, у густу імлу. Позаду чути було тихі голоси вартових, що перемовлялися між собою, патрулюючи мури.
Келсьє мав рацію: у неї не було вибору. Розлючена, Вен вилізла на парапетний виступ. Взагалі вона не боялася висоти, але хто не буде нервуватися, стоячи на краю височенного муру й зазираючи у смертельну прірву? Серце Вен затріпотіло, а шлунок скрутився у вузол.
«Сподіваюсь, я не наштовхнуся на Келсьє», — подумала вона, пробуючи блакитний промінь і переконуючись, що металевий брусок під нею. А тоді зійшла з муру.
І відразу ж каменем шугнула вниз. Вона інстинктивно «відштовхнулася» сталлю, але траєкторія була неправильна: Вен падала трохи вбік від бруска, а не прямо на нього. Як наслідок, «поштовх» посунув її ще далі, і дівчина незграбно полетіла вниз.
Перелякавшись, вона «відштовхнулася» знову, цього разу сильніше, розвогнивши сталь. Від різкого «поштовху» її підкинуло вгору, і вона описала в повітрі дугу, злетівши над муром. Вартові здивовано обернулися, але вже за мить їхні обличчя зникли з очей Вен, що знову падала вниз.
Розум заслало жахом, і вона несамохіть «потягнула» брусок, прагнучи скерувати себе до нього. Той слухняно метнувся їй на зустріч.
«Мені кінець».
Аж тут пояс різко смикнуло вгору. Падіння сповільнилося, і за хвилю Вен тихо линула в повітрі. З імли вигулькнув Келсьє, що стояв унизу і — звісна річ — усміхався.
Він спіймав її і поставив на м’яку землю. Якусь хвилю Вен не рухалася, лише тремтіла й уривчасто, налякано дихала.
— Весело було, еге ж? — безтурботно промовив її наставник.
Дівчина не відповіла.
Келсьє всівся на камінь, вочевидь даючи їй змогу опанувати себе. Урешті вона підпалила п’ютер, і відчуття міцності допомогло їй угамувати нерви.
— Ти добре дала собі раду, — похвалив її Келсьє.
— Я мало не загинула.
— Так з усіма буває першого разу, — відказав він. — Залізний «потяг» і сталевий «поштовх» — небезпечні вміння. Можна прохромити себе металевим прутом, який ти сама «притягнеш», можна стрибнути й лишити «якір» далеко позаду, можна припуститися ще з десяток інших помилок. Мій досвід, нехай і обмежений, підказує, що краще опинитися в таких крайніх ситуаціях якнайраніше, коли хтось може за тобою наглянути. У будь-якому разі, гадаю, тепер ти розумієш, чому алломантові важливо мати на собі якнайменше металевих речей.
Вен кивнула, а тоді сягнула рукою до лівого вуха.
— Моя сережка, — сказала вона. — Мені треба її зняти?
— Це кліпса? — запитав Келсьє.
Вен похитала головою.
— Ні, це маленька шпилька із загнутою донизу голівкою.
— Тоді нехай буде, — дозволив Келсьє. — Якщо бодай частина металевої речі перебуває в твоєму тілі, її не можна «штовхнути» чи «притягнути». Інакше котрийсь інший алломант міг би вирвати метали з твого шлунка, коли ти їх спалюватимеш.
«Корисне знання», — подумала Вен.
— Саме тому й інквізитори так безпечно походжають собі зі сталевими штирями в очах. Метал протинає їхнє тіло, і тому на нього не може вплинути інший алломант. Носи цю сережку — вона маленька, багато з нею не зробиш, але в крайньому разі нею можна скористатися як зброєю.
— Добре.
— Готова рухатися далі?
Вен глянула вгору на мур, готуючись до нового стрибка, і кивнула.
— Ні, ми не повертаємося, — сказав ватажок. — Ходімо.
Вен здивовано насупилася, коли Келсьє рушив у імлу. «Отже, він таки прямує до конкретного місця. Чи, може, просто вирішив ще трохи прогулятися?» Як не дивно, але його привітна й безтурботна поведінка заважала збагнути, що в нього на думці.