Вен поквапилася за ним, не бажаючи лишатися в імлі. Місцевість довкола Лютаделя була пустельна, тут росли тільки невеликі чагарі й трава. Колючки й сухе листя — присипані шаром попелу після останнього попелопаду — терлися об ноги. Вологий від імли хмизняк тихо потріскував під їхніми кроками.
Час від часу вони минали кучугури попелу, вивезеного з Лютаделя. Зазвичай попіл скидали до річки Ченнерел, що протікала через місто. Вода зрештою розмивала його — принаймні Вен так гадала, адже в іншому разі увесь континент уже давним-давно поховало б під попелом.
Вен намагалася триматися ближче до Келсьє. Хоча їй і раніше доводилося мандрувати між містами, вона завжди рухалася разом із бурлаками — скаа, які тягали човни й баржі численними каналошляхами Останньої імперії. Щоб тягнути судна вздовж берега, більшість дворян замість коней використовувала скаа. Це була важка робота, однак вона давала змогу подорожувати, тимчасом як більшість скаа, навіть злодії, ніколи не покидали свого міста чи плантації.
Безупинний рух був братовою ідеєю, Рін страшенно боявся лишитися без можливості подорожувати. Зазвичай він знаходив їм місця на човнах злодійських ватаг і ніколи не затримувався в одному місці довше, ніж на рік. Він постійно рухався, постійно перебирався з міста до міста. Немовби втікав від чогось.
Вен і Келсьє простували далі. Уночі голі пагорби й поросла рідкими чагарями рівнина видавалися лиховісним місцем. Вен мовчала й узагалі намагалася шуміти якнайменше. Вона чула оповіді про істот, що никають поза містом уночі, і під покривалом імли — нехай і не таким щільним завдяки олову — виникало враження, наче за нею і Келсьє хтось стежить.
Відчуття це дедалі більше турбувало її. А невдовзі Вен почула в темряві якісь звуки. Вони були приглушені й слабкі — тріск зламаних стеблин, шурхотіння в довколишній імлі.
«У тебе просто параноя!» — сказала вона собі, здригнувшись від чергового — чи то уявного, чи то ні — звуку. Урешті-решт Вен не витримала.
— Келсьє! — озвала вона ватажка настійливим шепотом, що, як видалося її загостреному слуху, пролунав небезпечно голосно. — Мені здається, там щось є.
— Га? — перепитав Келсьє, що, схоже, занурився у думки.
— Мені здається, щось іде за нами!
— А-а, — відказав той. — Так, ти маєш рацію. Це імлиста почвара.
Вен стала як укопана, тим часом її супутник спокійнісінько йшов собі далі.
— Келсьє! — гукнула вона, змусивши його обернутися. — Ти хочеш сказати, що вони справді існують?
— Звісно, існують, — відказав той. — Звідки, по-твоєму, взялися всі ті історії?
Вен лише остовпіло дивилася на нього.
— Хочеш поглянути на неї? — запитав Келсьє.
— На імлисту почвару? — перепитала Вен. — Ти збо... — вона замовкла.
Келсьє хихотнув, підходячи до неї.
— Імлисті почвари не надто приємні на вигляд, але відносно нешкідливі. Вони переважно падлоїди. Ходімо.
Він рушив у той бік, звідки вони прийшли, і махнув Вен. Нерішуче, однак почуваючи якусь хворобливу цікавість, та пішла за ним. Рухаючись жвавою ходою, Келсьє привів її на верхівку практично голого пагорка. Відтак припав до землі й жестом показав Вен зробити те саме.
— Слух у них не надто добрий, — сказав він, коли дівчина опустилася навколішки біля нього на жорстку, присипану попелом землю. — А ось нюх — чи то смак — неабияк розвинений. Почвара, мабуть, іде нашим слідом, сподіваючись, що ми залишимо за собою щось їстівне.
Вен примружила очі, вдивляючись у темряву.
— Я не бачу її, — сказала вона, шукаючи очима в імлі темну постать.
— Он там, — вказав Келсьє на невисокий горбик.
Дівчина насупилася, уявляючи собі істоту на верхівці пагорка, яка стежить за Вен, поки та намагається її розгледіти.
А тоді пагорб ворухнувся.
Вен аж підстрибнула. Темна гора — футів десять заввишки й удвічі більше завдовжки — посунула чудернацькою ковзькою ходою. Дівчина подалася вперед, намагаючись краще розгледіти.
— Розвогни олово, — порадив Келсьє.
Вен кивнула й викликала спалах, що додав їй алломантичної сили. Довкола відразу проясніло, а імла вже майже не заважала.
Те, що вона побачила, змусило її здригнутися — видовище було одночасно захопливе, відразливе й більш ніж бентежливе. Істота мала димчасту прозору шкіру, крізь яку було видно кістки, і десятки кінцівок, кожна з яких немовби походила від інакшої тварини. Серед них були людські руки, бичачі ратиці, собачі лапи та інші, яких Вен не змогла розпізнати.