Завдяки всім цим різномастим частинам тіла створіння сяк-так пересувалося, повільно повзучи, наче незграбна стонога. Власне, багато кінцівок почвара, схоже, взагалі не використовувала — вони стирчали з істоти покрученими неприродними відростками.
Не можна сказати, що тіло було безформною масою. Цибулясте й видовжене, воно мало якусь логіку у своїй будові. Видно було виразний скелет, а напруживши посилений оловом зір, Вен роздивилася прозорі м’язи й сухожилля, що огортали кістки. Коли істота рухалася, химерні клубки м’язів скорочувалися, і дівчина побачила, що почвара має з десяток різних грудних кліток. Уздовж тулуба під бентежливими кутами звисали руки-ноги.
Голів... Вен нарахувала шість. Хоча всі мали прозору шкіру, але можна було розрізнити кобилячу голову поруч із оленячою. Ще одна голова обернулася в бік Вен, і дівчина побачила, що це людський череп, який стримить на довгому хребті, прикріпленому до тулуба якоїсь тварини, що своєю чергою кріпився до чудернацької мішанини кісток.
Вен мало не знудило.
— Що?.. Як?..
— Імлисті почвари мають змінні тіла, — пояснив Келсьє. — Вони можуть обтягувати шкірою будь-який кістяк і здатні наростити м’язи та органи, якщо мають модель для відтворення.
— Ти маєш на увазі?..
Келсьє кивнув.
— Коли вони знаходять труп, то облягають його й повільно перетравлюють м’язи та органи. Потім використовують з’їдене як взірець, щоб створити точну копію мертвої істоти. Вони можуть поміняти деякі частини місцями, кістки, які їм не подобаються, можуть викинути, які подобаються — додати, і виходить ось такий покруч, якого ти бачиш.
Вен спостерігала, як істота чалапає полем по їхніх слідах. З її підчерев’я звисав клапоть вкритої слизом шкіри й волочився по землі. «Винюхує запахи там, де ми пройшли, і йде по цих слідах», — подумала Вен. Вона трохи пригасила олово, і млиста почвара знову перетворилася на темний пагорб. Але тепер, коли дівчина бачила тільки її обриси, істота здавалася їй ще більш неприродною.
— То вони розумні? — запитала Вен. — Якщо можуть... ділити тіло на частини й складати, як їм хочеться?
— Розумні? — перепитав Келсьє. — Ні, не в такому молодому віці. Ними керують радше інстинкти, ніж розум.
Вен пройняв дрож.
— Люди знають про них? Тобто, щось, крім легенд?
— Кого ти маєш на увазі, коли кажеш «люди»? — запитав Келсьє. — Багато алломантів знає, і Міністерство, я певен, знає. Що ж до простолюду... вони просто не виходять з дому вночі. Більшість скаа боїться й проклинає імлистих почвар, за все своє життя так і не побачивши жодної.
— На щастя для себе, — пробурмотіла Вен. — Чому ніхто нічого не робить з цими потворами?
Келсьє стенув плечима.
— Вони не настільки небезпечні.
— Ця мала людську голову!
— Найпевніше, вона знайшла труп, — відказав Келсьє. — Я ніколи не чув, щоб імлиста почвара напала на дорослу здорову людину. Мабуть, саме тому їх ніхто не чіпає. А дворяни знайшли для цих істот своє застосування.
Вен запитально глянула на Келсьє, але той, не сказавши більше нічого, підвівся й зійшов із пагорка. Дівчина кинула ще один погляд на протиприродне створіння й поквапилася за супутником.
— Ти привів мене сюди, щоб показати це? — запитала вона.
Келсьє гмикнув.
— Імлисті почвари моторошні на вигляд, але навряд чи варто заради них вирушати в таку довгу прогулянку. Ні, ми прямуємо он туди.
Вен простежила за його жестом і помітила, що краєвид попереду змінюється.
— Імператорський шлях? Ми обігнули місто й вийшли до головної брами?
Келсьє кивнув. Невдовзі вони полишили чагарі — за цей час Вен щонайменше тричі оберталася назад пересвідчитися, чи імлиста почвара їх не наздогнала, — і ступили на рівний і вторований імператорський шлях. Келсьє зупинився, щоб ретельно оглянути дорогу в обох напрямках. Вен, насупивши чоло, гадала, що ж він задумав.
А тоді побачила карету, що стояла на узбіччі. Біля карети чекав чоловік.
— Агов, Сейзеде! — гукнув Келсьє, підходячи до чоловіка.
Той уклонився.
— Пане Келсьє, — промовив він м’яким голосом, що лунко рознісся в нічному повітрі. У голосі чулися високі нотки, а говорив чоловік із приємним, майже мелодійним акцентом. — Я вже гадав, що ви не прийдете.
— Ти ж знаєш мене, Сейзе, — відказав Келсьє, весело поплескуючи чоловіка по плечі. — Я — саме втілення пунктуальності, — він обернувся і вказав рукою на дівчину. — А цю полохливу малу звати Вен.
— Вітаю, — сказав Сейзед.
Він говорив із дивним акцентом, старанно вимовляючи кожне слово. Вен обережно підійшла ближче, пильно роздивляючись незнайомця. Той мав довгасте пласке обличчя й гінку статуру. Він був вищий навіть від Келсьє — такий високий, що це здавалося трохи ненормальним, — а руки мав незвично довгі.