— Ви террісієць, — сказала Вен.
Мочки його вух були видовжені, а самі вуха — оздоблені по всьому краю маленькими цвяшками. Одягнений він був у пишний барвистий стрій террісійського мажордома — вбрання було пошите з гаптованих, накладених одна на одну клинуватих смужок тканини в трьох кольорах дому його господаря.
— Так, юна дівчино, — мовив Сейзед, кланяючись. — Ви знали когось із моїх одноплеменців?
— Ні, нікого, — відповіла Вен. — Але я знаю, що дворяни воліють брати за слуг і мажордомів саме террісійців.
— Ваша правда, дівчино, — відказав Сейзед і обернувся до Келсьє. — Нам слід рушати, пане Келсьє. Уже пізно, а до Фелліса ще година дороги.
«Фелліс, — подумала Вен. — Отже, ми їдемо побачити підставного лорда Рену».
Террісієць відчинив дверцята карети, а коли Вен із Келсьє сіли, зачинив їх. Дівчина вмостилася на м’якому сидінні, Сейзед тим часом виліз на козли, і коні рушили.
Келсьє їхав мовчки. Шторки на вікнах були опущені, щоб не пустити імлу всередину, а в кутку карети висів невеличкий, частково затулений ліхтар. Вен сиділа навпроти, підібгавши ноги під себе й загорнувшись у марево-плащ так, що не видно було ні рук, ні ніг.
«Вона завжди так поводиться, — подумав Келсьє. — Де б не була, намагається зробитися якомога меншою, якомога непомітнішою. Вона така напружена». Вен не сиділа — вона щулилася. Не ходила, а скрадалася. Навіть на відкритому просторі вона наче прагнула сховатися.
«А все ж вона смілива». Сам Келсьє під час свого навчання не надто бажав стрибати з міського муру, і старому Жеммелю довелося його скинути.
Вен спостерігала за ним своїми спокійними темними очима. Помітивши його увагу до себе, вона відвела погляд і ще щільніше закуталась у плащ. Однак, цілком несподівано, заговорила.
— Твій брат, — сказала дівчина своїм тихим голосом, мало не пошепки. — Ви з ним не надто ладнаєте.
Келсьє здивовано звів брови.
— Не надто. Ми ніколи з ним не ладнали. Шкода. Ми мали б, але... нам не вдавалося.
— Він старший за тебе?
Келсьє кивнув.
— Він часто тебе бив? — запитала Вен.
— Бив мене? — Келсьє насупився. — Ні, він мене ніколи не бив.
— Ти не давав йому? — запитала Вен. — Може, тому він тебе й не любить. А як ти захищався? Утікав? Чи просто був сильнішим?
— Вен, Марш ніколи не намагався мене вдарити. Ми сперечалися, авжеж, але ніколи не прагнули по-справжньому скривдити один одного.
Вен не стала заперечувати, але Келсьє бачив по очах, що вона йому не повірила.
«Що за життя», — подумав він і теж нічого не сказав. Скільки дітей, таких, як Вен, животіють на дні! А втім, більшість помирає, не доживаючи до її віку. Келсьє був тим, кому пощастило: його мати була коханкою вельможного дворянина, спритною і кмітливою жінкою, якій вдалося приховати від свого пана те, що вона скаа. Келсьє і Марш вважалися нехай і позашлюбними дітьми, та все ж благородної крові, і росли в привілейованих умовах, аж доки їхній батько нарешті не дізнався правду.
— Чому ти розповідаєш мені це все? — перервавши його роздуми, запитала Вен. — Я маю на увазі алломантію.
Келсьє насупив чоло.
— Бо я пообіцяв тобі, що розповім.
— Але тепер я знаю твої таємниці. Що мені заважає втекти від тебе?
— Нічого, — відказав він.
І знову дівчина зиркнула на нього з недовірою в очах.
— Ти розповів мені не про всі метали. На тій першій зустрічі ти казав, що їх десять.
Келсьє кивнув, подаючись уперед.
— Так, десять. Але я не розповів тобі про останні два не тому, що хочу щось приховати від тебе. Їх просто... складно опанувати. Легше буде, якщо ти спершу потренуєшся з основними вісьмома. Але якщо хочеш дізнатися про останні два, я розкажу тобі, щойно дістанемося до Фелліса.
Дівчина недовірливо примружилася.
Келсьє закотив очі.
— Я не намагаюся обдурити тебе, Вен. Люди працюють зі мною, бо самі цього хочуть, а я досягаю успіхів тому, що вони можуть покластися одне на одного. Жодної недовіри, жодних зрад.
— Крім однієї, — прошепотіла Вен. — Тої, через яку тебе заслали до Проваль.
Келсьє заціпенів.
— Де ти про це чула?
Дівчина лише стенула плечима.
Він зітхнув і потер долонею чоло. Насправді він не це хотів зробити — він хотів дряпати свої шрами, ті, що бігли від кінчиків пальців і здіймалися аж до плечей. Однак стримався.
— Це не важливо. Не варто й говорити про це, — сказав він.