— Але ж тебе хтось зрадив, — правила своєї Вен.
— Ми не знаємо цього напевне, — навіть для нього самого це прозвучало непереконливо. — Хай там як, а робота моєї ватаги спирається на довіру. А це означає — жодного примусу. Якщо хочеш покинути нас, ми зараз же повернемося до Лютаделя. Я покажу тобі останні два метали, і ти підеш своєю дорогою.
— У мене немає достатньо грошей, щоб прожити самій, — пробурмотіла Вен.
Келсьє сягнув рукою під плащ, дістав з-за пазухи капшук із монетами й кинув його на сидіння поруч із дівчиною.
— Три тисячі скринців, які я забрав у Кеймона.
Вен скинула на капшук недовірливим поглядом.
— Бери їх, — мовив Келсьє. — Ці гроші заробила ти: з того, що мені відомо, це твоя алломантія стояла за більшістю останніх Кеймонових успіхів і це ти ризикувала, «підштовхуючи» емоції зобов’язувача.
Вен не ворухнулася.
«Що ж, нехай так», — подумав Келсьє і, піднявши руку, постукав кучеру. Карета зупинилася, і за мить у вікні показалося Сейзедове обличчя.
— Розверни, будь ласка, карету, Сейзе, — сказав він. — Відвези нас назад до Лютаделя.
— Слухаюся, пане Келсьє.
За якусь хвилю екіпаж уже котив у напрямку, з якого приїхав. Вен мовчала, але видавалася менш упевненою в собі. Вона знову скинула очима на капшук із монетами.
— Я не жартую, Вен, — сказав Келсьє. — Мені не потрібна у ватазі людина, яка не хоче працювати зі мною. Те, що я відпускаю тебе, — це не покарання, просто інакше не можна.
Вен нічого не відповіла. Дозволити їй піти було великим ризиком, але змушувати лишитися було ризиком ще більшим. Келсьє сидів, намагаючись прочитати думки дівчини, намагаючись збагнути її. Чи зрадить вона їх Останній імперії, якщо все ж піде? Навряд чи. Вен не була поганою людиною.
Просто вона думала, що всі довкола — погані.
— Я гадаю, що твій план — божевілля, — стиха промовила вона.
— Так само вважає половина ватаги.
— Не можна перемогти Останню імперію.
— А цього й не треба, — відказав Келсьє. — Досить лише зібрати Єденові армію і захопити палац.
— Пан Всевладар зупинить тебе, — заперечила Вен. — Ти не зможеш його здолати — він безсмертний.
— У нас є Одинадцятий метал. Ми знайдемо спосіб, як його вбити.
— Міністерство надто могутнє. Воно виявить вашу армію і знищить її.
Він подався вперед і глянув дівчині просто в очі.
— Ти довірилася мені достатньо, щоб стрибнути з муру, і я спіймав тебе. Цього разу тобі доведеться довіритися мені знову.
Слово «довіритися» вочевидь їй не надто подобалося. Вен мовчки вивчала Келсьє в тьмяному світлі ліхтаря, аж доки мовчанка не зробилася ніяковою.
Урешті-решт дівчина схопила капшук і швидко сховала його під плащ.
— Я залишуся, — сказала вона. — Але не тому, що довіряю тобі.
Він запитально здійняв брови.
— Чому ж тоді?
Дівчина стенула плечима і, як видалося Келсьє, цілком щиро відповіла:
— Бо мені цікаво, чим це все закінчиться.
Замок у Лютаделі забезпечував дворянському дому високий статус. Однак володіти замком зовсім не означало мешкати в ньому, тим паче постійно. Багато родин мали також резиденції в котромусь із міст-супутників Лютаделя.
Менш залюднений, чистіший і не такий суворий щодо дотримання імперських законів, Фелліс був заможним містечком. Замість показних могутніх фортець, він був забудований розкішними маєтками й віллами. Деякі вулиці були навіть обсаджені деревами, переважно осиками, жовтувато-сіра кора яких дивним чином не чорніла від попелу.
Вен з вікна карети спостерігала за оповитим імлою містечком. Келсьє на її прохання погасив ліхтар усередині. Спалюючи олово, дівчина мала змогу добре роздивитися ретельно сплановані й доглянуті вулиці. Цих кварталів їй майже не випадало бачити, а бідняцькі райони, попри багатство міста, мали точнісінько такий самий вигляд, як і будь-де.
Келсьє теж дивився на Фелліс й невдоволено хмурився.
— Ти не схвалюєш такого марнотратства? — спробувала вгадати Вен. Вона говорила тихо, мало не пошепки, знаючи, що Келсьє почує її оловослухом. — Ти бачиш багатство цього міста й думаєш про те, скільки праці скаа стоїть за цим.
— Частково, — теж ледь чутним голосом відповів ватажок. — Але не тільки. Зважаючи на те, скільки грошей витрачено на нього, це місто мало би бути гарним.
Вен здивовано схилила голову набік.
— Воно гарне.
Келсьє похитав головою.
— Будинки й далі в чорних плямах. Мертва земля й далі нічого не родить. Листя на деревах і далі коричневе.
— Звісно, що коричневе. Яке ж іще воно має бути?
— Зелене, — відказав Келсьє. — Усе довкола має бути зелене.