«Зелене? — подумки здивувалася Вен. — Що за дивна вигадка?» Вона спробувала уявити дерева з зеленим листям, але картина вийшла безглуздою. Келсьє, без сумніву, мав химери в голові, але, з іншого боку, той, хто провів стільки часу в Гатсінських проваллях, не міг не бути дивакуватим.
Він обернувся до неї.
— Поки я не забув: є ще кілька речей, які ти маєш знати про алломантію.
Вен кивнула.
— Насамперед, — мовив Келсьє, — не забувай спалювати до решти всі невикористані метали всередині тебе, перш ніж лягати спати. Деякі з них шкідливі, і краще не засинати з ними в шлунку.
— Гаразд, — сказала Вен.
— Крім того, ніколи не намагайся палити метал, який не належить до алломантичної десятки. Я вже застерігав тебе, що не цілком чисті метали і сплави можуть тобі зашкодити. Якщо ж ти спробуєш підпалити метал, який не має жодного стосунку до алломантії, це може виявитися смертельним.
Вен кивнула з серйозним виглядом. «Корисне знання», — подумала вона.
— Ага! — вигукнув Келсьє, знову обертаючись до вікна. — Ось ми й прибули — онде нещодавно придбаний маєток Рену. Тобі, мабуть, краще скинути плащ. Тутешні люди нам віддані, але обережність ніколи не зашкодить.
Із цим Вен була цілковито згодна. Вона зняла плащ, і Келсьє сховав його до речового мішка. Відтак визирнула у вікно, крізь імлу споглядаючи на маєток, до якого вони під’їжджали. Той був оточений низьким кам’яним муром із залізною брамою, яку розчинили двійко вартових, коли Сейзед їм назвався.
За брамою обабіч дороги теж росли осики, а на узвишші попереду Вен побачила великий будинок-палац, із вікон якого лилося примарне світло.
Сейзед зупинив карету перед палацом, передав віжки слузі та зліз із козлів.
— Ласкаво просимо до маєтку Рену, панно Вен, — промовив він, відчиняючи дверцята й подаючи їй руку, щоб допомогти.
Вен поглянула на руку, однак не взяла її, а вилізла з карети самотужки. Террісійця, схоже, не образила її відмова.
Білі мармурові сходи, що вели до входу, були освітлені по обидва боки ліхтарями на стовпах. Коли Келсьє зістрибнув із приступки на землю, Вен побачила, що нагорі збираються якісь люди. Ватажок пружним кроком вибіг по сходах, дівчина піднялася за ним, зауваживши, які ті чисті. Мабуть, їх регулярно миють і чистять, щоб попіл не лишав на них плям. Чи знали скаа, які доглядали за будинком, що їхній господар — підмінений? Як «благодійний» план Келсьє знищити Останню імперію мав допомогти простим людям, що чистили ці сходи?
«Лорд Рену», худорлявий і в поважних літах, був одягнутий у багате вбрання і носив аристократичні окуляри на носі, під яким сріблилися сивиною ріденькі вуса. Ціпком, попри вік, він не користувався. Рену з повагою кивнув Келсьє, водночас зберігаючи величну поставу, і Вен ураз приголомшено усвідомила: «Цей чоловік — справжній майстер свого діла».
Кеймон добре вмів перевтілюватися у дворянина, але його пиха завжди видавалася Вен дещо дитинною. Хоча були й такі вельможі, але значно більше враження справляли ті, що скидалися на лорда Рену, — спокійні й упевнені в собі. Люди, чиє шляхетне походження виявлялося радше в тому, як вони трималися, а не в тому, з яким презирством ставилися до інших. Вен ледве потамувала порив зіщулитися, коли очі псевдолорда спинилися на ній. Він видавався справжнім аристократом, а вона навчена була інстинктивно уникати уваги таких людей.
— Маєток має значно кращий вигляд, — мовив Келсьє, потискаючи руку Рену.
— Так, я сам вражений успіхами прибиральних команд, — відказав той. — Дай нам трохи часу, і палац стане таким розкішним, що я без вагань зможу запросити до себе на вечерю самого Пана Всевладаря.
Келсьє хихотнув.
— Ото була б вечеря!
Він відступив і вказав рукою на Вен.
— А це та юна панна, про яку я тобі казав.
Рену пильно глянув на неї, і дівчина відвела очі. Їй не подобалося, коли її так роздивлялися, немовби розмірковуючи, як її краще використати.
— Нам треба обговорити це, Келсьє, — сказав Рену, порухом голови вказуючи на вхідні двері. — Година пізня, але...
Ватажок пройшов досередини.
— Пізня? Та ще ж навіть півночі нема! Чи не могли б твої люди приготувати нам щось поїсти? Панна Вен і я пропустили вечерю.
Вен не первина було лишитися без вечері, однак Рену негайно махнув слугам, і ті заметушилися. Лорд зайшов до будинку, і дівчина рушила за ним, але у дверях завмерла. Сейзед терпляче чекав за її спиною.
Помітивши, що вона відстала, Келсьє обернувся.
— Вен?
— Тут так... чисто, — відказала вона, неспроможна якось інакше описати побачене.