Іноді під час крадіжок їй траплялося бувати у дворянських оселях, але — серед ночі, у цілковитій темряві, тому вона виявилася не готовою до того видовища, яке розгорнулося перед нею при повному освітленні.
Біла мармурова підлога палацу виблискувала, відбиваючи сяйво десятка світильників. Усе було... незаймано чисте. Білі стіни були розмальовані традиційним живописом на тваринну тематику. Над подвійними сходами яскріла блискуча люстра, а інші оздоби — кришталеві скульптури, вази з букетами осикового гілля — сяяли чистотою, не порушеною ані плямкою кіптяви, ані відбитком пальця.
Келсьє усміхнувся.
— Така реакція — найкраща похвала твоїм старанням, — мовив він до лорда Рену.
Вен дозволила завести себе всередину. Вони повернули праворуч і зайшли до кімнати, білість якої була дещо притемнена брунатно-червоною барвою меблів і портьєр.
— Можливо, панна Вен відпочила б тут трохи й перекусила? — звернувся Рену до Келсьє. — А я тим часом хотів би обговорити з тобою деякі... делікатні питання.
Ватажок стенув плечима.
— Як скажеш, — відповів він, рушаючи за Рену до сусідньої кімнати. — Сейзе, складеш Вен компанію, поки ми з лордом Рену перебалакаємо?
— Звісно, пане Келсьє.
Ватажок усміхнувся, скинувши очима на неї, і Вен збагнула: Сейзед лишився, щоб вона не підслуховувала.
Дівчина метнула вслід чоловікам роздратований погляд. «Що ти там казав про «довіру», Келсьє?» Але навіть більше її дратувала власна реакція. Чому вона переймається тим, що Келсьє вирішив щось від неї приховати? Усе життя на неї не зважали й не брали до уваги. І ніколи раніше Вен не турбувало, що інші ватажки не звірялися їй своїми задумами.
Дівчина сіла в обтягнутий цупкою матерією брунатно-червоний фотель і підібгала ноги під себе. Вона збагнула, у чому річ. Келсьє виявляв їй забагато поваги, і через це їй здавалося, що вона важлива. Вен почала думати, ніби заслуговує на те, щоб її втаємничували у всі плани. Десь у закутку її мозку пролунав Рінів сміх, глузуючи над такими думками, і дівчина сиділа тепер, сердячись на себе й на Келсьє і почуваючи сором, хоч і не знала до пуття чому.
Слуги принесли тацю з випічкою і фруктами. Вони присунули до її фотеля невеличкий столик і навіть подали кришталевий келих, наповнений лискучою червоною рідиною. Вен не знала, вино то чи сік, але не мала наміру з’ясовувати. Проте все-таки трохи поїла: інстинкти не дозволяли знехтувати дармову їжу, навіть ту, яку приготували чужі руки.
Сейзед підійшов і став за її фотелем праворуч. Він мовчки стояв, виструнчившись, склавши опущені руки перед собою і втупивши погляд уперед. Ця його поза, очевидно, мала виявляти повагу, але настрій у Вен анітрохи не покращився від того, що террісієць ось так височів над нею.
Дівчина спробувала зосередитися на убранні кімнати, але це лише нагадало їй, яке тут панувало багатство. Вен почувалася невпевнено серед такої пишноти: їй здавалося, що вона тут кидається у вічі, немов чорна пляма на чистому килимку. Вона не куштувала випічки, щоб, бува, не насмітити крихтами на підлогу, і боялася зіпсувати оббивку крісла брудними від попелу ногами.
«Уся ця чистота здобута працею скаа, — подумала Вен. — То чому я взагалі переймаюся тим, що можу її порушити?» Однак вона не почувала гніву, адже знала, що це лише про людське око. «Лорд Рену» змушений був підтримувати певний рівень розкоші, щоб не викликати підозр.
Пишнота не обурювала її ще з тої причини, що слуги видавалися щасливими. Вони виконували свої обов’язки діловито й зі знанням справи, а в їхніх діях не відчувалося нехоті до роботи. За дверима в коридорі навіть чувся сміх. До тутешніх скаа ставилися добре, і не мало значення, знають вони про плани Келсьє чи ні.
Тож Вен, змусивши себе з’їсти ще кілька фруктів, сиділа й раз по раз позіхала. Ніч, схоже, буде довга. Слуги зрештою полишили кімнату, проте Сейзед і далі стовбичив над нею.
«Я не можу так їсти», — роздратовано подумала Вен і сказала:
— Ти не міг би не стояти за моєю спиною?
Сейзед кивнув і, ступивши два кроки вперед, опинився не за фотелем, а поруч. Він прибрав тої самої виструнченої пози, нависаючи над Вен точнісінько так само, як і раніше.
Дівчина сердито насупилася, аж тут помітила усмішку на Сейзедових губах. Задоволений жартом, він глянув на неї з іскорками в очах, а тоді відійшов і сів у фотель навпроти.
— Ніколи не бачила террісійця з почуттям гумору, — сухо зауважила Вен.
Сейзед здійняв брови.
— А я гадав, що ви досі взагалі не бачили террісійців, панно Вен.
— Ну, принаймні я не чула про жодного, хто мав би почуття гумору. Судячи з того, що про вас кажуть, ви мали б завжди поводитися суворо й офіційно.