— Ми просто спритно маскуємося, — відказав Сейзед.
Хоч він і сидів струнко, а проте видавався... розслабленим. Немовби сидіти з прямою спиною йому було так само зручно, як комусь іншому — розкинутися в кріслі.
«Такими вони й мали бути. Бездоганні слуги, цілковито віддані Останній імперії».
— Вас щось непокоїть, панно Вен? — запитав Сейзед, помітивши її пильний погляд.
«Як багато йому відомо? Може, він навіть не знає, що Рену — несправжній».
— Мені просто цікаво, як ти... потрапив сюди, — урешті сказала вона.
— Ви маєте на увазі, як мажордом-террісієць опинився серед повстанців, що наміряються знищити Останню імперію? — запитав Сейзед своїм м’яким голосом.
Дівчина почервоніла. Він, вочевидь, був добре поінформований.
— Це справді цікаве запитання, — сказав террісієць. — Авжеж, мій випадок незвичайний. Як мені видається, я опинився тут через віру.
— Віру?
— Так, — підтвердив Сейзед. — Скажіть-но мені, панно, у що ви вірите?
Вен насупилася.
— Що це за запитання таке?
— Найважливіше, як мені видається.
Вен мовчала, але террісієць явно чекав на відповідь, тож зрештою вона стенула плечима.
— Не знаю.
— Люди часто так кажуть, — мовив Сейзед, — однак я виявив, що це рідко буває правдою. Ви вірите в Останню імперію?
— Я вірю в те, що вона могутня, — відказала дівчина.
— І незнищенна?
Вен знову стенула плечима.
— Досі була.
— А Пан Всевладар? Він справді знісся і став Утіленням Бога? Ви вірите, що він — Окраєць Вічності, як учить Міністерство?
— Я... я ніколи не думала про це.
— Можливо, вам слід подумати, — сказав Сейзед. — Якщо після роздумів ви дійдете висновку, що міністерське віровчення вам не підходить, я радо запропонував би вам альтернативу.
— Яку альтернативу?
— По-різному. Як мені видається, правильна віра — наче добрий плащ. Якщо вона підходить — тобі тепло й зручно, а якщо ні — вона стискатиме тобі горло.
Вен злегка насупила чоло, почувши таке, але Сейзед лише всміхнувся. Зрештою дівчина знову взялася до фруктів. По короткому часі Келсьє і Рену повернулися.
— А тепер, — сказав Рену, коли вони сіли і кілька служників принесли для Келсьє ще одну тацю з їжею, — поговорімо про цю дівчинку. Ти кажеш, чоловік, що мав грати роль мого спадкоємця, не зможе цього зробити?
— На жаль, — відповів ватажок, швиденько наминаючи наїдки.
— Це неабияк усе ускладнює, — мовив Рену.
Келсьє безтурботно стенув плечима.
— Вен зіграє твою спадкоємицю, та й усе.
Псевдолорд похитав головою.
— Дівчина її віку могла би бути спадкоємицею, але видаватиметься підозрілим, що я вибрав саме її. У мене достатньо законних спадкоємців чоловічої статі, кузенів, які були б значно доречнішим вибором. Чоловіка середнього віку — і того сприйняли б із недовірою. Що ж до юної дівчини... ні, надто багатьом захочеться дізнатися більше про її походження. Не надто ретельну перевірку наші фальшовані родоводи пройдуть, але якщо хтось пошле гінців до начебто її маєтку...
Келсьє спохмурнів.
— Крім того, — додав Рену, — є ще одна проблема. Якщо я назву своєю спадкоємицею юну незаміжню дівчину, вона відразу ж стане однією з найбажаніших партій у Лютаделі. Їй важко буде шпигувати, якщо вона буде оточена такою увагою.
Вен зашарілася. Як не дивно, від слів старого псевдолорда серце її впало. «Це було єдине завдання, яке Келсьє призначив мені у своєму плані. Якщо я не можу його виконати, то яка з мене взагалі користь?»
— То що ти пропонуєш? — запитав Келсьє.
— Ну, їй не конче бути моєю спадкоємицею, — відказав Рену. — Що, коли вона вдаватиме просто юну покревницю, яку я привіз із собою до Лютаделя? Припустімо, я пообіцяв її батькам — далеким родичам, до яких виявляю прихильність, — що впроваджу їхню доньку до вищого світу. Усі гадатимуть, що мій прихований намір — видати її за когось із вельможних домів і таким чином породичатися з тими, хто має владу. Проте занадто багато уваги вона не приверне через свій невисокий статус, не кажучи вже про деяку провінційність.
— Яка пояснить, чому її манери не такі витончені, як у столичного дворянства, — докинув Келсьє. — Не візьми за образу, Вен.
Дівчина, що саме ховала в кишеню сорочки загорнуту в серветку булочку, звела на нього очі.
— Чого б то я мала ображатися?
Келсьє всміхнувся.
— Не зважай.
Рену замислено кивнув.
— Атож, так буде значно краще. Усі гадають, що рано чи пізно дім Рену приєднається до вельможного дворянства, тож із увічливості приймуть Вен до свого кола. Але сама вона буде достатньо незначною, щоб більшість не звертала на неї уваги. Це ідеальна ситуація для її завдання.