«Щось негаразд». Вен пригнулась і кинулася вбік, коли жменя блискучих монет — її монет, які противник щойно був «відштовхнув», — промчала повз неї просто йому в долоню. Чоловік обернувся й жбурнув їх усі в її бік.
Вен тихо зойкнула, випустила кинджали й витягнула руки вперед, щоб «відштовхнути» монети. Її відразу ж кинуло назад, адже її «поштовх» урівноважився «поштовхом» противника.
Одна монета зупинилася в повітрі й зависла між ними. Інші під дією протиборчих сил розлетілися навсібіч і щезли в імлі.
Вен на льоту розвогнила сталь, і почула, як противник застогнав, коли його теж «відштовхнуло» назад і вдарило об стіну. Вен врізалася в осику, але спалах п’ютеру дав змогу не зважати на біль. Вона вперлася спиною в дерево і «штовхала» далі.
Монета дрижала в повітрі, потрапивши між двох дедалі потужніших алломатичних сил. Тиск посилювався. Вен зціпила зуби, відчуваючи, як тонка осичка згинається за спиною.
Противник не відступав.
«Я... не дам... себе... перемогти!» — подумала Вен, розвогнюючи одночасно сталь та п’ютер і з тихим гарчанням кидаючи на монету всі свої сили.
Протягом якоїсь хвилі було тихо. А тоді в нічному повітрі пролунав гучний тріск, і Вен поточилася назад, ламаючи деревце, на яке спиралася.
Дівчина безвладно впала на землю, довкола неї навсібіч полетіли тріски. Навіть олово й п’ютер не допомогли їй зберегти ясність мислення, коли вона покотилася по бруківці й лишилася приголомшено лежати на ній. До Вен підійшла темна постать, довкола якої маяв стрічками марево-плащ. Дівчина, хитаючись, звелася на ноги і потягнулася до кинджалів, забувши, що впустила їх.
Келсьє скинув каптур і подав їй кинджали. Один виявився розбитим.
— Я розумію, що це мимовільний рух, Вен, але не треба простягати перед собою руки, коли ти щось «штовхаєш», і тим паче не треба випускати з них те, що тримаєш.
Вен скривилася в темряві, потираючи плече, і кивнула. Відтак забрала кинджали.
— Непоганий трюк із капшуком, — похвалив Келсьє. — На якусь хвилю тобі вдалося мене ошукати.
— Не дуже це допомогло, — пробурчала дівчина.
— Ти тренуєшся лише кілька місяців, Вен, — з легкістю в голосі відказав ватажок. — Зважаючи на всі обставини, ти досягла просто фантастичних успіхів. А втім, я порекомендував би тобі уникати ось таких «штовхальних» поєдинків із тими, хто важить більше за тебе, — він оглянув її тоненький і невисокий стан. — А це, очевидно, значить практично з усіма.
Вен зітхнула і злегка потягнулася. Вона матиме ще кілька синців. «Цих принаймні не буде видно». Тепер, коли з її обличчя нарешті зійшли сліди Кеймонових побоїв, Сейзед просив її бути якомога обережнішою. Пудра не могла приховати всього, а якщо вона збиралася проникнути у вищі кола, то мусила мати вигляд добропристойної юної дворянки.
— Тримай, — Келсьє простягнув їй щось. — На згадку.
Це виявилася монета, яку вони «штовхали» між собою, погнута і сплющена від тиску.
— Побачимося в маєтку, — сказав Келсьє.
Вен кивнула, і той щез у темряві. «Він має рацію, — подумала вона. — Я менша, легша, і в мене менший розмах руки, ніж у будь-кого, з ким мені доведеться битися. Якщо я нападу на когось відкрито, то зазнаю поразки».
Інша тактика була та, якою вона досі завжди користувалася, — боротися нишком, лишаючись непомітною. Потрібно було навчитися використовувати алломантію таким самим способом. Келсьє постійно повторював, що її алломантичні здібності розвиваються напрочуд швидко. Мабуть, він гадав, що це завдяки тренуванням із ним, але Вен відчувала, що тут криється щось інше. Імла... нічні скрадливі прогулянки... усе це видавалося їй природним. Вона не боялася, що не встигне опанувати алломантію вчасно, щоб допомогти Келсьє битися з ворожими з-імли-народженими.
Вен турбувало інше її завдання.
Зітхнувши, дівчина перескочила через мур, щоб відшукати свій капшук. У будинку — не лорда Рену, а якогось іншого дворянина — горіло світло. Довкола метушилися люди, але ніхто не наважувався потикатися надто далеко в ніч. Скаа боялися імлистих почвар, а дворяни здогадувалися, що колотнечу здійняли з-імли-народжені. Жодна людина зі здоровим глуздом не мала бажання зустрічатися ні з тими, ні з тими.
Запаливши сталь, Вен завдяки блакитному променю зрештою знайшла свій капшук — той висів на верхівці дерева. Дівчина легенько «потягнула» його до себе й схопила рукою, а тоді повернулася на вулицю. Келсьє, либонь, лишив би гаман: два з чимось десятки щіпок не були варті його часу. Однак Вен більшу частину свого життя жебрала, промишляла крадіжками й недоїдала, а тому просто не могла змусити себе до марнотратства. Навіть залишати монети для стрибка було шкода.