Террісієць похитав головою, і Вен зітхнула. Ватажок гадав, що вона ще не готова супроводжувати його в нічних наскоках, на які він часто вирушав одразу після тренування з Вен. Протягом останніх двох місяців Келсьє навідався до маєтностей десятка дворянських родів, як у Лютаделі, так і в Феллісі. Він змінював зовнішність і позірні мотиви, прагнучи зчинити сум’яття серед Великих домів.
— Що? — запитала Вен Сейзеда, який розглядав її із зацікавленим виразом на обличчі.
Террісієць шанобливо ледь схилив голову.
— Я лише гадав, чи не схотіли б ви вислухати ще одну пропозицію.
Вен зітхнула, закотивши очі.
— Кажи.
«Однаково нема чого робити, поки сиджу тут».
— Мені видається, я підібрав для вас чудову релігію, — сказав Сейзед, і його зазвичай безпристрасне обличчя трохи пожвавилося. — Вона називається трелаїзм, від імені бога Трела. Йому поклонялися нелазани, невеличкий народ, що жив далеко на півночі. У тих краях зміна дня і ночі відбувається доволі дивно. Узимку протягом кількох місяців майже весь день темно. Улітку — навпаки: темніє лише на кілька годин. Нелазани вірили, що в темряві є краса, натомість денне світло — нечисте. Вони вважали, що зорі — це тисячі очей Трела, який пильнував людей, а сонце — то єдине око його заздрісного брата Налта. Що Налт мав лише одне око, то змушував його яскраво горіти, щоб затьмарити брата. Однак на нелазан це не справляло враження, і вони воліли шанувати спокійного Трела, який пильнував їх навіть тоді, коли Налт засвітлював усе небо.
Сейзед замовк. Вен не знала, що сказати, і тому теж промовчала.
— Це справді хороша релігія, панно Вен, — мовив террісієць. — Добра, але водночас сильна. Хоч і не надто розвинуті, нелазани були дуже цілеспрямовані. Вони накреслили мапу всього нічного неба, полічили всі помітні зорі й розмістили на ній. Їхні звичаї пасують вам, особливо те, що вони надавали перевагу ночі. Якщо бажаєте, я можу розповісти більше.
Вен заперечно похитала головою.
— Цього досить, Сейзеде.
— Отже, все ж не підходить? — трохи спохмурнів террісієць. — Що ж, доведеться мені подумати ще над релігією для вас. Дякую вам, панно, за терплячість.
— Подумати ще? — здивувалася Вен. — Але ж це вже п’ята релігія, до якої ти намагаєшся мене навернути, Сейзе? Скільки ж іще їх може бути?
— П’ятсот шістдесят дві, — відказав Сейзед. — Принаймні стільки систем вірувань я знаю. Найпевніше, існували й інші, які, на превеликий жаль, зникли без сліду й лишилися невідомими моєму народу.
Вен здивовано витріщилася на нього.
— Ти пам’ятаєш усі ці релігії?
— Наскільки це можливо, — відказав Сейзед. — Я знаю їхні молитви, їхніх богів, їхні міфи. Багато з них подібні між собою — це відгалуження або секти.
— Нехай так, але все одно — як ти можеш тримати це все в пам’яті?
— У мене є... спосіб, — відказав Сейзед.
— Але навіщо тобі це?
Террісієць насупив чоло.
— Як мені видається, відповідь очевидна, панно Вен. Люди — цінні, а отже, цінне й те, у що вони вірять. За тисячу років із часів Вознесіння так багато вірувань зникло. Сталеве Міністерство забороняє поклонятися іншим богам, окрім Пана Всевладаря, а інквізитори сумлінно знищили сотні релігій. Якщо хтось не збереже їх у пам’яті, вони просто щезнуть.
— Ти хочеш сказати, — недовірливо почала Вен, — що намагаєшся навернути мене до віри, яка померла тисячу років тому?
Террісієць кивнув.
«Невже кожен, хто має справу з Келсьє, несповна розуму?»
— Остання імперія не існуватиме вічно, — тихо промовив Сейзед. — Я не знаю, чи пан Келсьє покладе їй кінець, чи хтось інший, але цей кінець неодмінно настане. А коли це відбудеться, коли Сталеве Міністерство втратить владу, люди схочуть повернутися до віри своїх прабатьків. Того дня вони звернуться до хранителів, і того дня ми повернемо людству забуті істини.
— Хранителів? — перепитала Вен, тимчасом як Косана обійшла її і почала стригти гривку. — То таких, як ти, багато?
— Не дуже, — відказав Сейзед. — Але досить, щоб передати знання наступному поколінню.
Вен сиділа, замислившись і ледве стримуючись, щоб не крутитися. Косана явно нікуди не поспішала. Коли її підстригав Рін, то йому вистачало кілька разів чикнути ножицями, та й годі.
— Чи не повторити нам нашу науку, поки ми чекаємо, панно Вен? — запитав Сейзед.
Дівчина пильно глянула на террісійця, і той ледь усміхнувся. Він знав, що їй нікуди подітися: вона не могла сховатися, не могла навіть пересісти до вікна й дивитися на імлу. Їй нічого не лишалося, окрім як сидіти на місці й слухати.