— Гаразд.
— Можете перелічити всі десять лютадельських Великих домів від наймогутнішого до найслабшого?
— Венчери, Гастінги, Еларіелі, Текіелі, Лекалі, Ерікеллери, Ерікелли, Пихоти, Урбени й Бувідаси.
— Добре, — сказав Сейзед. — А ви сама?..
— Я — леді Валетта Рену, п’ятиюрідна сестра лорда Тевена Рену, власника цього маєтку. Мої батьки — лорд Гадрен і леді Феллетта Рену — живуть у місті Чакаті, в Західній домінії. Головний товар на продаж — вовна. Крім того, моя родина торгує барвниками, насамперед багрянцевою червінню, яку виготовляють із поширених у тих краях слимаків, і заплавною жовтю, яку видобувають із кори дерев. Батьки відправили мене сюди за домовленістю зі своїм далеким родичем, щоб я змогла провести якийсь час при дворі.
Сейзед кивнув.
— І як вам така нагода?
— Я вражена й дещо приголомшена, — відказала Вен. — Люди виявлятимуть мені увагу, прагнучи здобути прихильність лорда Рену. Я необізнана з придворними звичаями, і тому така увага мені леститиме. Я намагатимусь влитися в придворне товариство, однак поводитимуся тихо й триматимусь якнайдалі від проблем.
— У вас чудова пам’ять, панно, — похвалив її Сейзед. — Ваш покірний слуга може лише дивуватися, яких успіхів ви досягли б, якби присвятили себе навчанню, а не шукали способу, як його уникнути.
Вен зміряла його поглядом.
— А всі террісійські «покірні слуги» так вичитують своїм господарям?
— Тільки ті, яким пощастило.
Дівчина ще якусь хвилю дивилася на нього, а тоді зітхнула.
— Пробач, Сейзе. Я не уникаю твоїх уроків. Просто... імла... інколи відвертає мою увагу.
— Що ж, на щастя, — і я це кажу цілком щиро — ви дуже швидко все схоплюєте. Придворні вельможі, однак, усе своє життя вчаться етикету. Хай навіть ви вдаєте провінційну дворянку, але певні речі все одно мають бути вам відомі.
— Я знаю, — відказала Вен. — Я не хочу вирізнятися.
— На жаль, цього не уникнути, панно. Новенька, що прибула з віддаленої частини імперії? Авжеж, вони звернуть на вас увагу. Треба лише, щоб у них не виникло ніяких підозр. Нехай вони помітять вас, а тоді забудуть. Але якщо ви раз по раз припускатиметеся дурних помилок, це саме собою буде підозрілим.
«Чудово».
Сейзед ледь схилив голову набік, а тоді скинув очима на двері. За якусь мить Вен почула кроки в коридорі. До кухні неквапною ходою зайшов Келсьє із задоволеною усмішкою на обличчі. Він скинув марево-плащ, а тоді раптом спинився, побачивши Вен.
— Що? — запитала вона, намагаючись ще більше втиснутись у стілець.
— Нічогенька зачіска, — відказав ватажок. — Ти добре попрацювала, Косано.
— Пусте, пане Келсьє, — з голосу жінки було чути, що вона зашарілася. — Я роблю що можу.
— Дайте дзеркало, — зажадала Вен, простягнувши руку.
Косана подала їй люстерко. Вен піднесла його до обличчя, і від побаченого їй забило дух. Вона мала вигляд... дівчини.
Перукарка попрацювала на славу. Вона підрівняла волосся й позбулася всіх неслухняних космиків. Вен знала, що коли пасма відростали, то починали стовбурчитися врізнобіч. Косана й цьому якось зарадила. Нехай волосся досі було коротке — воно ледве прикривало вуха, — але тепер воно хоча б лежало рівно.
«Вони не повинні думати про тебе як про дівчину», — застережливо прозвучав у голові Рінів голос. Однак чи не вперше в житті Вен збагнула, що не хоче звертати на нього уваги.
— Може, нам і справді вдасться перетворити тебе на леді! — зі сміхом вигукнув Келсьє і заробив у відповідь сердитий погляд від Вен.
— Спершу нам треба переконати її не зиркати так часто спідлоба, пане Келсьє, — зауважив Сейзед.
— Це буде нелегко, — мовив ватажок. — Їй дуже подобається корчити невдоволені міни. Хай там як, чудова робота, Косано.
— Мені ще треба трохи підрівняти, пане Келсьє, — відказала перукарка.
— Авжеж, авжеж, працюй, скільки тобі треба. Але я вкраду у вас Сейзеда на хвильку.
Келсьє підморгнув Вен, усміхнувся Косані, а тоді вони з террісійцем вийшли в коридор — і знову Вен не мала змоги підслухати їхню розмову.
У дверях Келсьє обернувся і ще раз глянув на дівчину, що похмуро сиділа на стільці. Зачіска вийшла справді гарна. А втім, його похвала мала й іншу, приховану, мету — він підозрював, що Вен надто часто у своєму житті чула, що вона нічого не варта. Можливо, якщо вона стане трохи впевненішою в собі, то перестане ховатися від усіх.
Келсьє зачинив двері й обернувся до Сейзеда. Той чекав, як завжди, спокійно й терпляче.
— Як іде наука? — запитав він террісійця.
— Дуже добре, пане Келсьє, — відказав той. — Вона дещо вже знала — брат трохи вчив її. А крім того, панна Вен — винятково розумна дівчина, вона схоплює все на льоту й швидко запам’ятовує. Я навіть не сподівався виявити такі здібності в когось, хто виріс у таких умовах, як вона.