— Ну гаразд, — мовив Келсьє. — Вертайся й навчай її далі. Наприкінці тижня лорд Венчер дає бал, і — готова чи ні — Вен мусить бути там.
10
Мене вражає, як багато народів об’єдналися заради нашої мети. Звісно, лишилися й незгодні, а деякі королівства, на превеликий жаль, поринули у війни, яких я не зміг зупинити.
Попри це, дивлячись на нашу єдність, я відчуваю неймовірну втіху і навіть смирення. Шкода лише, що людству потрібна така жахлива загроза, щоб усвідомити цінність миру та співпраці.
Вен, накинувши каптур, простувала Тріщинами — одним із численних бідняцьких кварталів Лютаделя. З певних причин вона віддавала перевагу задушливій теплоті каптура перед гнітючим світлом червоногарячого сонця.
Згорбившись і опустивши очі, дівчина йшла, тримаючись краю вулиці. Скаа, яких вона минала, мали такий самий пригноблений вигляд. Тут не було нікого з гордо піднесеною головою, випростаними плечима чи щасливою усмішкою на обличчі — у лютадельських нетрищах це видавалося б підозрілим.
Вен майже забула, яким безрадісним може бути це місто. За тижні, проведені у Феллісі, вона звикла до дерев і чистоти. Тут не було нічого світлого: ні скрадливих осик, ні чисто-білого граніту. Усе було чорне.
Будівлі стояли поплямовані від незчисленних постійних попелопадів. Повітря виповнювали клуби диму з горезвісних лютадельських кузень і безлічі панських куховарень. Бруківку, двері й стіни будинків укривав шар кіптяви: у бідняцьких кварталах підмітали рідко.
«Немовби... вночі тут усе яскравіше, ніж удень», — подумала Вен, запинаючись щільніше латаним плащем скаа й повертаючи за ріг. Вона минала жебраків, які щулилися під стінами, простягаючи руки з надією на милостиню. Однак благання їхні не досягали вух перехожих, які й самі жили надголодь. Вона минала робітників з похиленими головами, зі згорбленими плечима, з насунутими кашкетами або каптурами, покликаними захистити очі від попелу. Час від часу вона минала патрулі міської варти, що намагалися прибрати якомога застрашливішого вигляду, розгулюючи в повному обладунку: нагрудних панцирах, шоломах і чорних плащах.
Вони никали лютадельськими нетрищами, виконуючи роль каральної десниці Пана Всевладаря там, куди більшість зобов’язувачів заходити гидували. Солдати копали жебраків, щоб пересвідчитися, чи ті справді каліки, прискіпувалися до перехожих робітників, допитуючись, чому ті тиняються вулицями замість того, щоб працювати, — словом, докучали всім як могли. Вен пригнулася й натягла каптур аж на обличчя, коли патруль проходив повз неї. У її віці вона вже мала б виношувати дітей або працювати на фабриці, але завдяки низенькій і худенькій статурі видавалася на перший погляд молодшою за свої роки.
Або обман спрацював, або цей загін не цікавили пошуки робочої сили, але вартові заледве глянули на Вен. Дівчина пірнула за ріг, пройшла всипаним попелом провулком і опинилася перед дверима безплатної їдальні наприкінці невеличкої вулички.
Як і більшість таких їдалень, ця була брудна й неохайна. За моделі господарювання, коли робітники рідко одержували платню (якщо взагалі одержували), утримувати їдальні доводилося дворянам. Господарі тутешніх фабрик і кузень платили власникам їдалень, щоб ті забезпечували харчем місцевих скаа. Робітникам видавали за їхню працю жетони на їжу й дозволяли коротку обідню перерву опівдні. Невеличким підприємствам було вигідніше відправляти працівників годуватися до таких загальних їдалень, ніж дбати про їжу на місцях.
Звісна річ: оскільки власникові їдальні платили безпосередньо, він мав змогу забирати до своєї кишені все, що вдавалося заощадити на продуктах. Зі свого досвіду Вен знала, що їжа в таких їдальнях на смак не краща за воду з попелом.
На щастя, вона прийшла сюди не їсти. Дівчина стала в чергу перед дверима, мовчки чекаючи, поки робітники показували свої жетони. Коли черга дійшла до неї, Вен дістала маленьке дерев’яне кружальце й передала його скаа, що стояв при вході. Чоловік плавним рухом узяв жетон і ледь помітним порухом голови вказав праворуч від себе.
Вен рушила у вказаному напрямку, минула брудну їдальну залу, підлога якої була присипана занесеним іззовні попелом, і підійшла до дальньої стіни. У кутку вона побачила грубо обтесані дерев’яні двері. Чоловік, що сидів біля дверей, зустрівся з нею поглядом, злегка кивнув і відчинив двері. Дівчина швидко пройшла до невеличкого приміщення за ними.