«А коли він не лютує?» Проте Вен кивнула, вибираючись хоч і з тісної, але затишної комірки.
Вона протиснулася повз Улефа й вистрибнула в коридор, звідки перейшла до занедбаної комори, що була одним із багатьох приміщень у задній частині крамниці, яка правила за прикриття їхньому сховку. Лігвище злодійської ватаги містилося під будівлею, у кам’яній печері з тунелями.
Вен залишила будинок через чорний хід, Улеф ішов за нею. Працювати треба було за кілька кварталів звідси, у багатшій частині міста. Робота була складна — одна з найскладніших на пам’яті Вен. Якщо Кеймона не спіймають, банк буде чималий. А якщо спіймають... Що ж, обшахровувати дворян і зобов’язувачів — небезпечний промисел, але це значно краще, ніж горбатитися в кузні чи на ткацькій фабриці.
Вен вийшла з провулка й опинилася в бідняцькому кварталі. Дівчина попрямувала темною вулицею, обабіч якої тяглися гуртожитки. Скаа, занадто хворі, щоб працювати, лежали зіщулені й присипані попелом по кутках і канавах. Вен опустила голову й натягнула каптур плаща, щоб захиститися від попелопаду, який не вщухав.
«Вільна. Ні, я ніколи не буду вільна. Рін потурбувався про це, коли втік».
— Нарешті! — Кеймон тицьнув їй мало не в обличчя коротким товстим пальцем. — Де ти була?
Вен не дозволила ненависті чи бунту з’явитися у своєму погляді. Вона просто опустила очі, даючи Кеймонові те, що він сподівався побачити. Були й інші способи виявити силу. Цю науку вона вивчила самотужки.
Кеймон щось прогарчав, а тоді здійняв руку й тильним боком долоні вдарив Вен по обличчю. Її відкинуло на оббиту дошками стіну, а щоку обпекло болем. Вен сповзла вниз, але знесла покарання мовчки. Це лише ще один синець. Вона досить сильна, щоб це витерпіти. Їй не вперше.
— Слухай-но, — просичав Кеймон. — Це дуже важлива робота. Варта не однієї тисячі скринців, варта в сотні разів більше за тебе. І я не хочу, щоб ти її спартачила. Утямила?
Вен кивнула.
Кеймон якусь хвилю пильно дивився на неї, його повне обличчя було червоним від люті. Нарешті, буркнувши щось сам до себе, він відвів погляд.
Його дратувало щось інше, щось серйозніше, ніж Вен. Може, Кеймон почув про повстання скаа, що сталося на півночі, за кілька днів дороги звідси. Провінційного лорда Темоса Трестінга, очевидно, убили, а його маєток спалили дощенту. Такі заворушення були несприятливі для справ: дворяни насторожувалися, ставали менш довірливими. А це своєю чергою могло значно зменшити Кеймонів прибуток.
«Йому треба хтось, щоб зігнати злість, — подумала дівчина. — Він завжди нервує перед справою».
Відчуваючи смак крові на губах, вона глянула на Кеймона. Мабуть, це здалося йому виявом зухвальства, бо він зиркнув на неї краєм ока, спохмурнів і здійняв руку, немов наміряючись ударити знову.
Вен закликала на допомогу свою «удачу».
Вона використала крихітну дрібку, решта їй була потрібна для роботи. Дівчина спрямувала «удачу» на Кеймона, заспокоюючи його. Ватажок банди завмер — він не помітив доторку Вен, але відчув його вплив. Якусь хвилю він стояв нерухомо, а тоді зітхнув, відвернувся й опустив руку.
Вен витерла губи. Кеймон перевальцем відійшов від неї. У дворянському вбранні він мав цілком переконливий вигляд. Такої дорогої одежі Вен іще не бачила: поверх білої сорочки — темно-зелений жилет із різьбленими золотими ґудзиками. Довгий — за останньою модою — чорний сюртук, і до пари йому — чорний капелюх. На пальцях зблискували каблучки, а в руці Кеймон тримав гарний дуельний ціпок. Він справді майстерно вдавав дворянина, у цьому небагато хто міг йому дорівнятися. Йому лишалося тільки опанувати свій гнів.
Приміщення, в якому вони перебували, справляло значно менше враження. Вен звелася на ноги, а Кеймон тим часом узявся гарикати на інших ватажан. Вони винайняли один із номерів на горішньому поверсі місцевого готелю. Не надто розкішний, але в цьому й полягала задумка. Кеймон мав грати роль такого собі лорда Жедю, провінційного дворянина, який потрапив у скрутне фінансове становище й прибув до Лютаделя, щоб зробити останню відчайдушну спробу укласти потрібний контракт.
Головну кімнату перетворили на щось подібне до приймальні: тут стояв великий письмовий стіл, за яким мав сидіти Кеймон, а на стінах висіли дешеві картини. Обабіч стола стояли двоє чоловіків, вбрані у лівреї. Вони мали виконувати роль Кеймонових лакеїв.
— Що за ґвалт? — заходячи до кімнати, запитав високий чоловік у простій сірій сорочці й штанах вільного крою. На поясі в нього висів тонкий меч.
Це був Терон, ватажок іншої банди. Саме йому належала ідея цієї афери. Він потребував когось, хто міг зіграти роль лорда Жедю, і тому взяв Кеймона спільником, адже всім було відомо, що той у цій справі — один із найкращих.