Вен спантеличено насупила чоло.
— То як ти гадаєш? — поцікавився Гем.
— Я гадаю, що від твоїх запитань у мене розболілася голова, — поскаржилася Вен.
— А я тебе попереджав, — кинув Бриз.
Гем зітхнув.
— Але хіба тобі не здається, що про це варто поміркувати?
— Я не певна.
— А я певен, що не варто, — сказав Бриз.
Гем скрушно похитав головою.
— Схоже, ніхто тут не має охоти до путньої, розумної бесіди. Повстанець, що пильнував у кутку, раптом пожвавився.
— Келсьє прийшов!
Гем здійняв брови, а тоді підвівся.
— Піду перевірю, чи зовні все безпечно. А ти, Вен, подумай над моїм запитанням.
— Я подумаю, — пообіцяла дівчина, і він пішов.
— Ходи сюди, Вен, — покликав її Бриз, підводячись. — Тут у стіні є підглядові щілини для нас. Будь така ласкава, принеси мені стілець, гаразд?
Гамівник не обернувся, щоб перевірити, чи виконала вона його прохання. Вен завагалася. Вона спалювала мідь, а отже він не міг її «гамувати», і все ж... Урешті-решт дівчина зітхнула й потягла обидва стільці до стіни. Бриз відтулив довгу вузьку щілину, крізь яку видно було їдальну залу.
За столами сиділи купки брудних скаа, одягнених у коричневі робочі куртки чи подерті плащі. Це були похмурі чоловіки із закіптюженими обличчями і згорбленими плечима. Проте вони прийшли сюди, і це свідчило, що вони готові слухати. Єден сидів за столом попереду, вбраний у свою звичну латану робочу куртку. Його кучеряве волосся тепер було коротко підстрижене.
Вен очікувала, що Келсьє влаштує якийсь бучний вихід, однак натомість ватажок виступив із кухні без шуму й галасу. Він зупинився біля Єдена, усміхнувся, стиха перекинувся з ним кількома словами, а тоді став перед робітниками.
Вен уперше бачила Келсьє в такому простому вбранні. Як і більшість присутніх, він мав на собі коричневу куртку скаа й бежеві штани. Утім, одяг його був чистий, без жодної плями попелу. Хоча пошитий із тої самої грубої тканини, яку зазвичай використовували скаа, він не мав ані латок, ані розпірок. Якби Келсьє прийшов у костюмі, це вже було б занадто, вирішила Вен, — відмінність і без того явно впадала у вічі.
Він заклав руки за спину, і помалу присутні замовкли. Дівчина спостерігала в підглядову щілину й дивувалася його здатності заспокоїти юрбу голодних чоловіків, лише стоячи перед ними. Може, він застосовував алломантію? Однак Вен спалювала мідь, але все одно відчувала... силу його особистості.
Щойно в залі запала тиша, Келсьє заговорив:
— Мабуть, ви всі вже чули про мене, — почав він. — І вас не було б тут, якби ви бодай трохи не підтримували того, за що я борюся.
Бриз, який сидів біля Вен, посьорбував вино.
— «Гамування» і «збурення» не схожі на інші різновиди алломантії, — тихо мовив він. — Зазвичай «штовхання» і «притягування» дають протилежні наслідки. З емоціями інакше: ти часто можеш дістати той самий результат, байдуже «гамувати» будеш чи «збурювати». Це, однак, не працює з крайніми емоційними станами — цілковитою апатією або надмірним запалом. Але здебільшого не має значення, яку силу застосовувати. Люди — не брили з суцільного металу, будь-якої миті у їхній голові вирує десяток різних почуттів. Досвідчений гамівник уміє притлумити всі емоції, окрім тої, яку хоче лишити панівною.
Бриз упівоберта звернувся до одного з охоронців:
— Рудде, перекажи, будь ласка, щоб виходила служниця в блакитному.
Охоронець кивнув, прочинив двері й прошепотів щось чоловікові зовні. За хвилю Вен побачила дівчину в блякло-блакитній сукні, що ходила поміж столиків, розносячи напої.
— Серед юрби є мої гамівники, — пояснив Бриз дещо неуважним голосом. — Служниці — це знак, який повідомляє їм, які почуття треба «гамувати». Вони докладуть свої зусилля до моїх...
Він замовк, зосереджуючись на присутніх у їдальні.
— Утома... — прошепотів він. — Це почуття нам зараз не треба. Голод... тільки відвертатиме увагу. Підозріливість... вочевидь, не допоможе. Ось так... і поки працюють гамівники, підбурювачі розпалюють емоції, які нам потрібні. Цікавість... ось це буде до речі. Так, слухайте Келсьє. Ви чули розповіді про нього, перекази. Побачте тепер його на власні очі, і нехай побачене й почуте вразить вас.
— Я знаю, чому ви прийшли сьогодні, — тим часом казав Келсьє. Він говорив тихим голосом, без характерної для нього ефектності, просто й спокійно. — Дванадцять годин на день ви працюєте на фабриці, в копальні чи кузні. Вас б’ють, недоплачують, погано годують. І заради чого? Щоб повернувшись до свого вбогого житла ввечері, ви зіштовхнулися з черговим лихом? Товариш, якого побив до смерті жорстокий наглядач. Донька, яку забрав побавитися дворянин. Брат, якого вбив випадковий вельможа, що був не в гуморі.