— Так, — шепотів Бриз. — Добре. Червону, Рудде. Нехай виходить дівчина в світло-червоному.
До їдальні зайшла ще одна служниця.
— Гнів, — ледь чутно пробурмотів Бриз. — Але не сильно. Трішки... щоб нагадати.
Зацікавлена Вен погасила мідь, а натомість запалила бронзу, щоб відчути Бризову алломантію. Однак нічого не вловила.
«Звісно, — подумала вона. — Я забула про підмайстра — він заважає мені відчути алломантичні імпульси». Вен знову запалила мідь.
— Друзі мої, — промовляв далі Келсьє, — Не лише ви так страждаєте. Таких, як ви, мільйони. І ви їм потрібні. Я прийшов сюди не благати — у нашому житті й без того достатньо благань. Я лише прошу вас подумати. На що ви воліли б витратити свої сили? На те, щоб кувати Панові Всевладарю зброю? Чи на щось корисніше?
«Келсьє нічого не каже про наші війська, — подумала Вен. — Ні про те, що мають робити люди, які приєднаються до нас. Він не хоче, щоб робітники знали подробиці. Мабуть, слушно — тих, хто зголоситься, відправлять до армії, а решта не зможе виказати нічого важливого».
— Ви знаєте, чому я тут, — провадив далі Келсьє. — Ви знаєте мого друга Єдена і знаєте, кого він представляє. Кожен скаа в цьому місті знає про повстанців. Можливо, ви навіть розмірковували, чи не долучитися до них. Більшість із вас цього не зробить, більшість повернеться до брудних від кіптяви фабрик, до розжарених кузень, до напівзруйнованих халуп. Ви повернетесь, бо таке життя хоч і жахливе, але знайоме вам. Але деякі... деякі з вас підуть разом зі мною. І це будуть ті, кого пам’ятатимуть у прийдешніх роках. Пам’ятатимуть за їхній великий вчинок.
Багато робітників перезирнулися, хоча декотрі втупилися очима в напівпорожні супниці. Урешті озвався хтось із задніх столиків.
— Ти дурень. Пан Всевладар уб’є тебе. Не можна повстати проти Бога в його місті.
У їдальні запала напружена тиша. Вен підвелася, а Бриз прошепотів щось сам до себе.
Келсьє стояв якусь хвилю мовчки, а тоді закасав рукави куртки й показав мереживо шрамів на руках.
— Пан Всевладар — не бог, — тихо промовив він. — І він не здатен мене вбити. Він пробував, але йому не вдалося. Бо я — те, чого він ніколи не зможе вбити.
Сказавши це, Келсьє обернувся й вийшов із зали тими самими дверима, якими прийшов.
— Гм, — промовив Бриз, — це було дещо театрально. Рудде, забирай червону й висилай коричневу.
До їдальної зали зайшла служниця в коричневому.
— Зачудовання, — сказав Бриз. — І гордість, так. А гнів поки що «вгамувати»...
Присутні якийсь час сиділи мовчки. Ніхто не рухався, аж стало моторошно. Нарешті підвівся Єден і заговорив, заохочуючи зголошуватися й пояснюючи, що робити тим, хто бажає дізнатися більше. Робітники тим часом повернулися до їжі.
— Зелену, Рудде, — наказав Бриз. — Гм... так. Тепер треба, щоб ви всі замислилися над почутим. А ще ми трохи посилимо вашу відданість. Адже нам не потрібно, щоб хтось із вас побіг до зобов’язувачів. Кел уміло замітає сліди, але що менше знатиме Міністерство, то краще, еге ж? О, а що це з тобою, Єдене? Щось ти занадто нервуєшся. Треба «угамувати» це, прибрати хвилювання. Лишимо тільки твій запал — сподіваюся його вистачить, щоб приховати цю дурнувату інтонацію у твоєму голосі.
Вен спостерігала далі. Тепер, коли Келсьє пішов, їй було легше зосередитися на тому, як поводиться юрба і як працює Бриз. Реакція робітників, схоже, повністю відповідала інструкціям, які він бурмотів. Єден теж виявляв ознаки емоційного впливу: він став поводитися вільніше, а голос його набрав упевненості.
Вен знову погасила мідь. Їй стало цікаво дізнатися, чи зможе вона відчути Бризів доторк до її емоцій. Гамівник не мав часу вибирати окремих осіб, хіба що крім Єдена, і тому вона мала потрапити разом із усіма під його алломантичний вплив. Щось уловити було дуже-дуже складно. Однак, слухаючи бурмотіння Бриза, дівчина відчула, що почуває саме ті емоції, про які він говорив.
Вен мимоволі була вражена. Коли Келсьє кілька разів застосовував на неї емоційну алломантію, його доторк можна було порівняти з раптовим ударом в обличчя. У нього була сила, але бракувало вправності.
Бризів доторк був неймовірно делікатний. Він «гамував» певні почуття, притлумлюючи їх, а інші лишав без зміни. Вен здалося, що вона відчула, як його люди «збурюють» її емоції, але їхні дотики й близько не були такими вмілими, як Бризів. Не запалюючи міді, вона спостерігала за впливом на свої почуття, тимчасом як Єден далі виголошував промову. Він пояснив, що ті, хто приєднається до повстання, змушені будуть залишити родину й друзів аж на рік, але протягом того часу їх добре годуватимуть.