Выбрать главу

Вен відчувала до Бриза дедалі більшу повагу. Тепер вона вже не сердилася, що Келсьє передав її гамівникові. Той умів лише одне, але, очевидно, досягнув у цьому неабиякої майстерності. Келсьє був з-імли-народжений і мав опанувати всі алломантичні сили. Нічого дивного, що він не міг зосередитися на такому досконалому вивченні котроїсь однієї.

«Треба подбати, щоб він відіслав мене вчитися до всіх інших імлистих, — подумала Вен. — Мабуть, кожен із них — майстер у своїй царині».

Дівчина знову звернула свою увагу на їдальну залу, де Єден уже завершував промову.

— Ви чули Келсьє, Уцілілого в Гатсіні, — казав він. — Поголос, що йде про нього, — правдивий. Келсьє справді покинув злодійське ремесло й присвятив себе праці на благо повстання! Друзі, ми готуємо дещо надзвичайне. Дещо, що може закінчити нашу боротьбу з Останньою імперією. Долучайтеся до нас. Долучайтеся до ваших братів. Долучайтеся до Вцілілого!

У їдальні запала тиша.

— Яскраво-червону, — сказав Бриз. — Я хочу, щоб ці люди запалилися тим, що почули.

— Але ж емоції вщухнуть, хіба ні? — запитала Вен, коли серед юрби з’явилася служниця в червоній сукні.

— Авжеж, — відповів Бриз, відкидаючись на спинку стільця й затуляючи підглядову щілину. — Але залишаться спогади. Люди краще пам’ятають якусь подію, якщо вона пов’язана для них із сильною емоцією.

За кілька хвилин крізь задні двері зайшов Гем.

— Непогано пройшло. Люди виходять підбадьорені, багато хто лишається. Ми зможемо відправити до печер чималенький гурт добровольців.

Бриз похитав головою.

— Цього недостатньо. Доксові потрібно кілька днів, щоб організувати кожну таку зустріч, і щоразу ми отримуємо чоловік по двадцять. Таким темпом ми ніколи не зберемо десять тисяч до потрібного терміну.

— Гадаєш, нам треба більше зустрічей? — запитав Гем. — Це буде складно, адже треба діяти дуже обережно — ми мусимо запрошувати тільки тих, кому більш-менш можна довіряти.

Якусь хвилю Бриз мовчки сидів, а тоді одним ковтком допив вино.

— Не знаю... але треба щось придумати. Наразі ж повертаймося до столярні. Гадаю, сьогодні ввечері Келсьє захоче зустрітися й обговорити, як ідуть наші справи.

Келсьє дивився на захід. Надвечірнє сонце ядуче-червоного кольору гнівно палало на небі, запнутому димовою завісою. Просто під сонцем видніли обриси темної вершини. Це був Тиріан, найближча попіл-гора.

Він стояв на пласкому даху столярні, дослухаючись до гомону робітників, що верталися додому. З такої покрівлі час від часу треба було змітати попіл, і саме тому більшість будинків скаа були гостроверхі. Однак, на думку Келсьє, можливість мати краєвид часто була варта дещиці клопотів.

Унизу вервечками волочилися зморені й пригнічені скаа-робітники, збиваючи хмарки попільної куряви. Келсьє відвернувся й поглянув на північний небокрай — у бік Гатсінських проваль.

«Куди ж він іде? — думав ватажок. — Атій дістається міста, а тоді щезає. Міністерство до цього непричетне — ми стежили за ними, — і жоден скаа не торкається металу. Ми гадаємо, що він іде до скарбниці. Принаймні сподіваємося на це».

Спалюючи атій, з-імли-народжений був практично непереможний, і почасти саме тому цей метал був такий цінний. Але Келсьє мав на думці не багатство. Йому було відомо, скільки атію добувають у Проваллях, а Доксон довідався, яку кількість Пан Всевладар продає — за непомірною ціною — дворянам. У їхніх руках опинялася заледве десята частина з копалень.

Дев’яносто відсотків добутого атію десь зберігалося, нагромаджуючись щороку протягом цілого тисячоліття. З такою кількістю цього металу ватага Келсьє могла б нагнати страху навіть на наймогутніші дворянські доми. Єденів план утримати палац багатьом, вочевидь, видавався безперспективним — і справді, сам собою він був приречений на невдачу. Однак інші плани Келсьє...

Він глянув на невеличку пластинку білястого металу, що її тримав у руці. Одинадцятий метал. Келсьє знав чутки, які ходять про цю річ, — він сам їх пустив. Тепер лишалося тільки справдити їх.

Він зітхнув і обернув погляд на схід, у бік Кредік-Шо, палацу Пана Всевладаря. Террісійською назва означала «Пагорб Тисячі Шпилів» і цілком пасувала імператорському палацу, адже той скидався на жмуток велетенських чорних списів, устромлених ратищем у землю. Деякі шпилі були покручені, деякі — прямі. Одні — грубі й масивні вежі, інші — тонкі й голкуваті. Неоднакові за висотою, однак усі височезні. І кожна вивершувалася шпичаком.