— А у що вірите ви, пане Келсьє, якщо дозволите запитати?
Ватажок похитав головою.
— Я ще не знаю напевне, — визнав він. — Але падіння Останньої імперії видається мені непоганим початком. Чи нема у твоєму списку релігії, яка б розглядала вбивство дворян як священний обов’язок?
Сейзед несхвально насупив чоло.
— Гадаю, що ні, пане Келсьє.
— То, може, я засную таку, — відказав ватажок із лінивим усміхом. — Та пусте. Бриз і Вен уже повернулися?
— Якраз перед тим, як я піднявся до вас.
— Добре, — кивнувши, мовив Келсьє. — Скажи їм, що я спущуся за мить.
Підібгавши ноги під себе, Вен сиділа у м’якому кріслі в кімнаті для нарад і краєм ока вивчала Марша.
Він видавався дуже схожим на Келсьє. Але був... суворий. Не злий, і не вічно невдоволений, як Кривоніг. Марш просто не був щасливий. Він сидів у фотелі з кам’яним виразом на обличчі.
Усі інші, окрім Келсьє, теж були присутні й упівголоса балакали поміж себе. Вен піймала на собі погляд Лишветрода й помахом руки підкликала юнака. Той підійшов і присів навпочіпки біля її фотеля.
— Марш — це прізвисько? — запитала вона пошепки, щоб її не було чути крізь загальний гомін.
— Кликавши так від батьків.
Вен замислилася, намагаючись розшифрувати східну говірку хлопця.
— Тобто не прізвисько?
Лишветрод похитав головою.
— Мавши колись одне.
— І яке?
— Залізноокий. Інші не називаючи так більше. Близько дуже до заліза в справжніх очах, ага? Як у інквізитора.
Вен знову глянула на Марша. Вираз його обличчя був жорсткий, а очі дивилися незмигно, немовби й справді були з заліза. Не дивно, що його перестали кликати тим прізвиськом: на саму згадку про сталевого інквізитора її проймав дрож.
— Дякую.
Лишветрод усміхнувся. Він був щирий парубійко. Дивний, напружений, нервовий — але щирий.
Аж тут нарешті з’явився ватажок, і хлопчина повернувся на свій табурет.
— Отож, ватаго, — мовив Келсьє. — Що ми маємо?
— Окрім поганих новин? — запитав Бриз.
— Яких саме?
— Минуло майже три місяці, а ми зібрали менш ніж дві тисячі, — сказав Гем. — Навіть із тими людьми, яких уже мають повстанці, ми не дотягнемо до потрібної кількості.
— Доксе, ми можемо влаштовувати зустрічі зі скаа частіше? — запитав Келсьє.
— Можливо, — відказав Доксон, що сидів за столом, заваленим нотатниками.
— Ти певен, що хочеш так ризикнути, Келсьє? — запитав Єден.
За останні тижні його поведінка змінилася в кращий бік — а особливо тоді, коли почали прибувати добровольці. Як казав Рін, «успіх швидко знаходить друзів».
— Ми вже в небезпеці, — провадив далі повстанець. — По всьому підпіллю йде поголос. Якщо ми наробимо ще більше руху, Міністерство збагне, що відбувається щось значне.
— Імовірно, він має рацію, Келе, — сказав Доксон. — Крім того, не так багато скаа готові тебе слухати. Лютадель великий, авжеж, але наші можливості тут мають межу.
— Гаразд, — мовив Келсьє. — Тоді почнемо працювати в околиці. Бризе, зможеш розділити своїх гамівників на дві працездатні групи?
— Мабуть, зможу, — не надто впевнено відповів Бриз.
— Одна команда працюватиме в Лютаделі, а друга — у довколишніх містечках. Думаю, що зможу відвідати всі зустрічі, якщо тільки організуємо їх так, щоб вони не відбувалися одночасно.
— Що більше зустрічей, то більший ризик виявити себе, — зауважив Єден.
— І через це, до речі, перед нами постає ще одна проблема, — докинув Гем. — Здається, ми мали би працювати над тим, щоб пробратися в міністерські ряди, чи не так?
Келсьє запитально глянув на брата.
Марш похитав головою.
— Туди важко просочитися. Мені треба більше часу.
— Нічого не вийде, — пробурчав Кривоніг. — Повстанці вже пробували.
Єден кивнув.
— Ми разів десять намагалися впровадити шпигуна всередину Міністерства. Це неможливо.
У кімнаті запала мовчанка.
— У мене є ідея, — тихо озвалася Вен.
Келсьє здійняв брови.
— Перш ніж ти забрав мене, Кеймон працював над дечим, — пояснила вона. — Власне, це була та сама робота, через яку зобов’язувачі звернули на нас увагу. Організовував усе ватажок іншої банди, Терон. Він підготував фальшивий конвой, який мав би супроводжувати міністерські кошти, які переправляють каналошляхами до Лютаделя.
— І що нам із того? — запитав Бриз.
— Тими самими човнами до Лютаделя доправляють нових послушників, щоб тут закінчити їхній вишкіл. Терон мав свою людину серед тих, хто організовує перевезення, — дрібного зобов’язувача, що ласий до хабарів. Може, нам вдалося б переконати його додати до групи з його місцевого осередку ще одного «послушника».