Рін, мабуть, насварив би сестру за те зрадницьке почуття жалю, що його викликало в неї це видовище. Він завжди сердився, коли, переїжджаючи до іншого міста, маленька Вен плакала через те, що не хотіла покидати людей, до яких звикла, нехай навіть вони й ставилися до неї жорстоко або байдужо. Либонь, вона так і не позбулася цієї слабкості. Вен ступила в кімнату, не оплакуючи цих людей, але водночас шкодуючи, що вони зустріли такий жахливий кінець.
Місиво з плоті й крові було огидне. Дівчина силкувала зберігати перед іншими непорушне обличчя, але раз по раз відчувала, як нудота підступає до горла, і відвертала погляд від понівечених трупів. Ті, хто вчинили цей напад, попрацювали... на совість.
«Це занадто навіть для Міністерства, — подумала вона. — Що ж за людина могла скоїти таке звірство?»
— Інквізитор, — тихо промовив Доксон, опускаючись навколішки біля чийогось трупа.
Келсьє кивнув. Слідом за Вен, ступаючи обережно, щоб не забруднити кров’ю своє просторе вбрання, до кімнати ввійшов Сейзед. Дівчина обернулася до террісійця, щоб відвернути свою увагу від особливо спотвореного трупа. Келсьє був з-імли-народжений, а Доксон, очевидно, — умілий воїн. Гем та його люди охороняли підступи до лігвища. Проте всі решта — Бриз, Єден і Кривоніг — лишилися в столярні. Тут було надто небезпечно. Келсьє навіть не відразу погодився, щоб Вен пішла разом з ними.
Однак Сейзеда він узяв із собою без помітних вагань. Цей факт, нехай і дрібний, змусив Вен подивитися на террісійця з новою цікавістю. Чому місце, куди не ризикували потикатися імлисті, було цілком безпечне для террісійського мажордома? Може, Сейзед уміє битися? Як у такому разі він цього навчився? Террісійців пильні вихователі мали б від самого народження готувати на слуг.
Плавна хода і спокійне обличчя Сейзеда наштовхували на деякі думки. Він не видавався враженим кривавою бійнею.
«Цікаво», — подумала дівчина, пробираючись поміж розтрощеними меблями й оминаючи калюжі крові. Вона прямувала до Келсьє, що присів навпочіпки біля двох трупів. Один із них, приголомшено зрозуміла Вен, належав Улефові. Обличчя було спотворене болем, а огруддя перетворилося на мішанину поламаних ребер і шматків плоті — немовби чиїсь могутні руки роздерли хлопцеві грудну клітку. Вен затремтіла й відвела погляд.
— Це погано, — тихо промовив Келсьє. — Сталеві інквізитори не переймаються пересічними злодійськими ватагами. Зазвичай приходять зобов’язувачі із загоном солдатів і арештовують усіх, щоб потім улаштувати показну страту. Інквізитор утрутився б лише тоді, якби хтось із цієї ватаги його особливо зацікавив.
— Ти гадаєш... — сказала Вен. — Ти гадаєш, це той самий?
Келсьє кивнув.
— Загалом в Останній імперії близько двох десятків сталевих інквізиторів, і половина з них повсякчас не в Лютаделі. Ти привернула увагу одного, урятувалася, а потім на твоє колишнє лігво напали — як на мене, навряд чи це може бути збігом.
Якусь хвилю Вен стояла мовчки, а тоді змусила себе подивитися на Улефове тіло й зустрітися лицем до лиця зі своєю скорботою. Наприкінці він зрадив її, але якийсь час був майже другом.
— Отже, — стиха мовила вона, — інквізитор досі йде моїм слідом?
Келсьє кивнув, підводячись.
— Це я винна, — сказала Вен. — Улеф та інші...
— Винен Кеймон, — твердо урвав її Келсьє. — Це він намагався обшахрувати зобов’язувача.
Ватажок глянув на неї.
— З тобою все буде гаразд?
Вен підвела погляд від понівеченого Улефового трупа і стенула плечима, намагаючись не показувати слабкості.
— Жоден із них не був мені другом.
— Це звучить доволі безсердечно, Вен.
— Я знаю, — відказала та, злегка кивнувши.
Келсьє якусь хвилю дивився на неї, а тоді перетнув кімнату, щоб поговорити з Доксоном.
Вен знову поглянула на Улефові рани. Здавалося, їх заподіяла якась скажена тварина, а не один-єдиний чоловік.
«Інквізиторові хтось мусив допомагати, — подумки сказала собі дівчина. — Неможливо, щоб одна людина, хай навіть інквізитор, змогла вчинити це все». Біля запасного виходу купою громадилися тіла, але Вен на око прикинула, що більшість ватаги — якщо не вся — була тут. Один чоловік не міг перебити їх усіх так швидко, щоб ніхто не втік... Чи міг?
«Ми багато чого не знаємо про інквізиторів, — сказав їй колись Келсьє. — Вони, схоже, не підпорядковуються загальним правилам».
Дівчину знову пройняв дрож.
На сходах почулися кроки, і Вен напружилася й зібгалась, готуючись рятуватися втечею.
Але у дверях з’явилася знайома Гемова постать.
— Довкола все спокійно, — повідомив він, тримаючи ще один ліхтар. — Ні зобов’язувачів, ні міської варти не видно.