— Це в їхньому стилі, — промовив Келсьє. — Вони хотіли, щоб ми знайшли цю бійню. Вони лишили трупи як знак.
У кімнаті запала тиша, яку порушувало тільки тихе бурмотіння Сейзеда, що стояв ліворуч біля дальньої стіни. Вен обережно пробралася до нього, дослуховуючись до ритмічного звучання його голосу. Урешті террісієць замовк, схилив голову й заплющив очі.
— Що то було? — запитала Вен, коли він знову підвів погляд.
— Молитва, — відказав Сейзед. — Поспів’я смерті народу казі. Воно має на меті пробудити душі померлих і звільнити їх від тіл, щоб вони змогли повернутися на Гору духів, — він глянув на неї. — Якщо бажаєте, панно, я можу навчити вас цієї релігії. Казі були цікавими людьми, вельми обізнаними зі смертю.
Вен похитала головою.
— Не тепер. Ти промовляв їхню молитву — отже, це та релігія, у яку ти віриш?
— Я вірю в усі релігії.
Вен здивовано насупилася.
— І вони не суперечать одна одній?
Сейзед усміхнувся.
— Ще б пак суперечать, і то часто. Але я поважаю ті істини, які стоять за кожною з них... і вірю в те, що потрібно пам’ятати їх усі.
— А як тоді ти вирішив, молитву якої релігії слід прочитати? — запитала Вен.
— Ця просто видалася мені відповідною, — тихо відказав Сейзед, споглядаючи на оповиту півмороком картину смерті.
— Келе, — гукнув Доксон із глибини кімнати. — Підійди-но і глянь на це.
Келсьє рушив до нього, Вен також. Доксон стояв перед входом до видовженого, схожого на коридор приміщення, що правило ватазі за спальню. Вен зазирнула всередину, очікуючи побачити те саме видовище, що й у головній кімнаті. Однак у спальні виявився лише один труп, прив’язаний до стільця. У тьмяному світлі їй вдалося роздивитися, що очі в трупа вичавлені з очниць.
Келсьє якусь хвилю стояв мовчки, а тоді промовив:
— Це той, кого я призначив ватажком.
— Мілев, — підтвердила Вен. — А що негаразд?
— Його вбивали повільно, — відказав Келсьє. — Поглянь, скільки крові на підлозі, як викручені його руки й ноги. Перш ніж померти, він кричав і пручався.
— Його катували, — кивнув Доксон.
Вен всипало морозом. Вона глянула на Келсьє.
— Будемо міняти базу? — запитав Гем.
Келсьє поволі похитав головою.
— Коли Кривоніг приходив до цього лігвища на зустріч, він маскувався і приховував кульгавість. Він димник, і це його робота — замести сліди. На нього не вийдеш, просто розпитавши на вулиці. Ніхто з цієї ватаги не міг нас виказати — ми маємо бути й далі в безпеці.
Жоден не згадав про очевидне — цього лігва інквізитор теж не мав би знайти, однак знайшов.
Келсьє повернувся до головної кімнати, відвів Доксона вбік і впівголоса заговорив із ним про щось. Вен спробувала підібратися ближче, щоб почути, про що вони розмовляють, але Сейзед стримав її, поклавши руку на плече.
— Панно Вен, — промовив він несхвальним тоном, — якби пан Келсьє хотів, щоб ми почули їхню розмову, то, мабуть, говорив би голосніше, чи не так?
Вен метнула на террісійця сердитий погляд, а тоді сягнула всередину себе й підпалила олово.
І мало не зомліла від раптово посиленого запаху крові. Вона чула Сейзедове дихання. У кімнаті більше не було темно — від яскравого світла двох ліхтарів у неї засльозилися очі. Повітря враз виявилося важким і задушливим.
Проте Вен цілком виразно почула Доксонів голос.
— ...перевіряв кілька разів, як ти просив. Ти знайдеш його за три вулиці на захід від перехрестя Чотирьох Криниць.
Келсьє кивнув.
— Геме! — голосно гукнув він, і Вен аж підскочила.
Сейзед осудливо глянув на неї.
«Він знає щось про алломантію, — збагнула Вен, побачивши вираз його обличчя. — І здогадався, що я робила».
— Так, Келе, — озвався Гем, визираючи з задньої кімнати.
— Забери всіх і відведи назад до столярні, — наказав Келсьє. — І будь обережний.
— Звісно, — пообіцяв Гем.
Вен пильно глянула на Келсьє, а тоді разом із Сейзедом і Доксоном знехотя покинула лігвище.
«Треба було поїхати в екіпажі, — подумав Келсьє, роздратований тим, що рухатися доводиться так повільно. — Інші могли б і пішки дійти з Кеймонового лігва до столярні».
Його так і поривало підпалити сталь і помчати до своєї цілі велетенськими стрибками. На нещастя, важко було лишитися непоміченим, гасаючи так по місту серед білого дня.
Келсьє поправив капелюха й рушив далі. Аристократ, що прогулюється пішки, не був чимось надзвичайним, а надто — в діловому районі, де на вулицях перемішалися успішні скаа й неуспішні дворяни — щоправда, обидві групи щосили намагалися не помічати одна одну.