Вен зібгалася ще більше.
Келсьє змусив себе заспокоїтися. «Не можна звинувачувати її за цікавість, — подумав він, тимчасом як кілька найсміливіших жебраків підбігли до провулку, щоб зібрати монети. — Вона просто...»
Келсьє завмер. Дотик був такий легенький, що він його мало не проґавив. Вен «гамувала» його гнів.
Він глянув на неї. Дівчина, вочевидь, намагалася забитися в кут і злитися зі стіною. Вен видавалася такою боязкою, однак у її очах палахкотів прихований вогник рішучості. Вона навчилася майстерно вдавати з себе безневинне дівча.
«Такий вправний дотик! — подумав Келсьє. — І як їй вдалося так швидко й так добре опанувати це?»
— Не треба застосовувати на мене алломантію, Вен, — м’яко сказав він. — Я тебе не скривджу. Ти знаєш це.
Дівчина зашарілася.
— Я не навмисне... це звичка. Ще досі...
— Усе гаразд, — сказав Келсьє, поклавши долоню їй на плече. — Але запам’ятай: хай що там каже Бриз, торкатися емоцій твоїх друзів — це поганий тон. Крім того, серед дворян вважається образою застосовувати алломантію під час звичайного спілкування. Такі звички можуть довести до біди, якщо ти не навчишся їх контролювати.
Вен кивнула й випросталася, розглядаючи Кеймона. Келсьє очікував, що вона відвернеться з відразою, але дівчина лише мовчки, із виразом похмурого вдоволення, дивилася на труп.
«Ні, вона не слабка, — подумав Келсьє. — Хай що б там не видавалося».
— Вони катували його тут? — запитала Вен. — На вулиці?
Келсьє підтвердив кивком голови, уявивши собі, як крики ширяться луною, лякаючи жебраків. Міністерству подобалося влаштовувати показні покарання.
— А чому його підвісили на гак?
— Це особлива страта, яку застосовують для найбільших грішників — тих, хто зловживає алломантією.
Вен здивовано насупилася.
— Хіба Кеймон був алломант?
Келсьє похитав головою.
— Ні, але на тортурах він, мабуть, зізнався в якомусь тяжкому злочині, — ватажок глянув на дівчину. — Схоже, Кеймон знав, хто ти, Вен, і використовував тебе свідомо.
Вона дещо зблідла.
— Тоді... і Міністерству відомо, що я з-імли-народжена?
— Можливо. Залежить від того, знав про це Кеймон чи ні. Можливо, він гадав, що ти лише імлиста.
Якусь хвилю Вен стояла мовчки, а тоді запитала:
— Що це означає для мого завдання?
— Ми діємо, як і планували, — відказав Келсьє. — У Кантоні тебе бачили лише кілька зобов’язувачів. Мало хто здатен збагнути, що скаа-служниця й ошатно вбрана дворянка — це та сама особа.
— А інквізитор? — тихо запитала Вен.
На це Келсьє не мав відповіді.
— Ходімо, — урешті промовив він. — Ми й так уже привернули до себе забагато уваги.
12
Що було б, якби всі народи — від острів’ян на півдні до террісійських горян на півночі — об’єдналися під владою одного правителя? Якого поступу можна було б досягти, які дива створити, якби людство раз і назавжди відкинуло свої суперечки і згуртувалося?
Мабуть, на це не варто й сподіватися. Єдина, об’єднана імперія людей? Цього ніколи не станеться.
Вен ледве стримувалася, щоб не обсмикувати раз по раз вечірню сукню. Хоча, за Сейзедовою порадою, дівчина носила її протягом кількох днів, проте ніяк не могла звикнути до такого громіздкого вбрання. Сукня обтискала груди й талію і спадала додолу кількома шарами зборок, заважаючи ходити. Вен постійно боялася, що от-от зашпортається, а ще, попри об’ємну спідницю, вона почувалася немовби оголеною через те, як щільно тканина облягала їй груди, не кажучи вже про глибоке декольте. Хоч у звичайній сорочці на ґудзиках вона майже так само світила тілом, але це видавалося зовсім іншим.
А втім, Вен мусила визнати, що плаття сильно змінило її. Дівчина, яка стояла перед нею в дзеркалі, була чужою, незнайомою людиною. До блакитної сукні з білими рюшами й мереживом чудово пасували сапфірові шпильки у волоссі. Сейзед стверджував, що не буде задоволеним, доки її пасма не відростуть хоча б до плечей, але все одно порадив придбати кілька шпильок-брошок й заколоти їх над вухами.
— Аристократи часто не приховують своїх вад, — пояснив він, — а навпаки підкреслюють їх. Приверніть увагу до свого короткого волосся, і вони, замість вважати вас немодною, будуть вражені вашим викликом.
Вен також наділа сапфірове намисто — скромне за дворянськими мірками, але й так варте понад двох сотень скринців. Його доповнював рубіновий браслет — схоже, тогочасна мода вимагала додавати до вбрання один елемент іншого кольору, щоб таким чином створити контраст.