— Зброя, — здогадалася Вен.
Келсьє кивнув.
— Рену як торговець зброєю приверне увагу тих домів, які плануватимуть збройні дії. Саме на них мені треба буде зосередитися. Між дворянами вже мала б виникнути певна напруга — сподіваюся, вони вже починають гадати, які доми збираються виступити проти яких. Понад століття між Великими домами не траплялося тотальної війни, але остання була вкрай спустошлива. Нам треба її відтворити.
— Це значить, що загине багато дворян, — зауважила Вен.
Келсьє усміхнувся.
— Якось переживу таке нещастя. А ти?
Вен теж усміхнулася, хоч і трохи силувано.
— Є ще одна причина для твого завдання, — сказав Келсьє. — У якийсь момент мого нікчемного плану нам, можливо, доведеться мати справу з Паном Всевладарем. Чуття мені підказує: що менше людей нам потрібно буде ввести до його оточення, то краще. 3-імли-народжена скаа серед дворян... це може виявитися неабиякою перевагою.
Вен пройняв легкий дрож.
— Пан Всевладар... він буде там сьогодні?
— Ні. Серед гостей будуть зобов’язувані, але навряд чи інквізитори... і вже напевне не Пан Всевладар. Такі вечірки негідні його уваги.
Вен кивнула. Вона ще ніколи не бачила імператора... й аніскілечки цього не прагнула.
— Не бійся, — заспокоїв її Келсьє. — Навіть якщо зустрінешся з ним, тобі нічого не загрожує. Він не вміє читати думки.
— Ти певен?
Келсьє завагався.
— Мабуть, ні. Але навіть якщо уміє, він не стане читати думки кожного, кого бачить. Я знаю кількох скаа, що вдавали дворян у його присутності, я сам це робив кілька разів, доки...
Він урвав мову, глянувши на пошрамовані руки.
— Доки він зрештою не спіймав тебе, — тихо доказала Вен.
— І, мабуть, спіймає знову, — підморгнувши, докинув Келсьє. — Але наразі не думай про нього. Цього вечора наша мета — вивести у світ леді Валетту Рену. Тобі не треба робити щось небезпечне чи надзвичайне. Просто з’явися на вечірці, а потім піди, коли Сейзед скаже тобі. Зав’язувати знайомства будемо пізніше.
— Гаразд, — відказала дівчина.
— От і молодець, — мовив Келсьє, відчиняючи двері. — Я ховатимусь недалеко від замку, буду дослухатися й додивлятися.
Вен удячно кивнула. Келсьє вистрибнув із карети і щез у темній імлі.
Вен виявилася неготовою до того, як яскраво сяяв замок Венчерів у довколишній пітьмі. Масивна прямокутна будівля була оповита ореолом імлистого світла. Коли карета під’їхала ближче, дівчина побачила, що довкола замку палають вісім велетенських вогнів. Яскраві, наче багаття, вони давали значно рівніше світло, яке дзеркала, встановлені поруч, спрямовували просто на фортецю. Вен не могла збагнути, навіщо стільки світла зовні. Адже бал відбуватиметься всередині...
— Не висовуйте голову з вікна, панно Вен, — пролунав згори, з місця кучера, Сейзедів голос. — Виховані молоді леді не витріщаються.
Вен кинула на нього сердитий погляд, якого террісієць не міг побачити, але послухалась і сховала голову всередину, після чого стала нервово чекати, коли карета під’їде до величезного замку. Нарешті екіпаж зупинився, і лакей Венчерів негайно відчинив дверцята. Ще один лакей поквапився, щоб подати їй руку.
Вен прийняла допомогу, намагаючись якомога зграбніше видобути з карети пишну збористу спідницю. Обережно спустившись — щосили намагаючись не перечепитися, — вона відчула вдячність за підтримку, яку їй надала рука лакея, і нарешті збагнула, чому чоловіки мають допомагати дамам вийти з екіпажа. Цей звичай виявився не таким уже й безглуздим — безглуздим був одяг.
Сейзед передав карету слугам і зайняв своє місце — за кілька кроків позаду Вен. Його вбрання було навіть ошатніше, ніж зазвичай: до звичного клинуватого візерунку додався пояс і широкі хвилясті рукави.
— Уперед, панно, — тихо підказав за спиною террісієць. — Ідіть килимом, щоб сукня не волочилася по бруківці. Просто до головного входу.
Вен кивнула й натужно ковтнула слину, намагаючись приховати ніяковість. Вона рушила вперед, минаючи дворян і дворянок у різноманітних костюмах і сукнях. Хоча на неї ніхто не дивився, дівчина почувалася немовби оголеною. Її хода й близько не була такою граційною, як у інших леді, що мали у своїх сукнях гарний і невимушений вигляд. Руки в шовкових біло-блакитних рукавичках почати пітніти.
Вен змусила себе йти далі. Сейзед представив її придверникам і подав запрошення. Двоє чоловіків у червоно-чорних лівреях уклонилися й жестом запросили досередини. У вестибюлі юрмився невеликий гуртик аристократів, які чекали, щоб увійти до головної зали.
«Що я тут роблю?» — крутилася в її голові гарячкова думка. Вен могла дати раду імлі й алломантії, злодіям і грабіжникам, імлистим почварам і побоям. Але опинитися віч-на-віч із вельможами та їхніми дамами, перебувати серед них при світлі, на видноті, без жодної змоги сховатися — це жахало її.