Вен потягнулася до олова, але вчасно схаменулась. «Спершу мідь», — подумала вона й запалила цей метал. Їй треба призвичаїтися палити мідь майже повсякчас, щоб не виказати себе.
Приховавши свою алломантію, вона підпалила олово. Світло відразу ж засліпило її, і Вен довелося заплющити очі. Музика загриміла у вухах, а невиразний гомін кільканадцяти розмов перетворився на чіткі голоси. Зосередитися на тому, що її цікавило, виявилося нелегко, але той столик був найближчий, і зрештою Вен вдалося виокремити потрібну бесіду з решти.
— ...клянуся, що повідомлю йому першому про свої заручини, — сказав хтось.
Вен ледь-ледь розтулила очі: говорив дворянин за столиком.
— Чудово, — відказав зобов’язувач. — Я засвідчую це.
Дворянин простягнув руку, і дзенькнули монети. Вен погасила олово й розплющила очі повністю саме вчасно, щоб побачити, як зобов’язувач відходить від столика, ховаючи щось — очевидно, гроші — до кишені.
«Цікаво», — подумала дівчина.
На жаль, компанія за сусіднім столиком невдовзі підвелася й розійшлася хто куди, позбавивши Вен можливості підслухати ще щось. Її знову посіла нудьга, поки вона дивилася, як зобов’язувач прямує через залу до котрогось зі своїх товаришів. Вен постукувала пальцями по стільниці, знічев’я спостерігаючи за двома зобов’язувачами, аж раптом дещо усвідомила.
Вона впізнала одного з них. Не того, що кілька хвилин тому взяв гроші, а його товариша, старшого на вигляд. Невисокий, із твердими рисами обличчя, він тримався владно, і навіть інші зобов’язувачі, як здавалося, виявляли йому повагу.
Спершу Вен подумала, що це той прелан, із яким вона і Кеймон зустрічалися в Кантоні фінансів, і відчула укол паніки. Але потім збагнула, що це не той чоловік. Вона бачила його раніше. Він...
«Мій батько», — ошелешено усвідомила дівчина.
Рін показав їй його рік тому, невдовзі після того, як вони перебралися до Лютаделя. Цей зобов’язувач інспектував робітників на місцевій кузні. Рін узяв із собою сестру, і вони прокралися туди. Брат наполягав, що вона має хоч раз побачити батька. Вен так і не збагнула до пуття чому, але обличчя запам’ятала.
Вона відчула порив зіщулитися, втиснутися в стілець, але стрималася. Зобов’язувач не міг ніяк її упізнати — він навіть не знав про її існування. Вен змусила себе відірватися від нього й натомість звела погляд на вікна. Однак роздивитися їх як слід вона не могла: колонада обмежувала їй поле зору.
Аж тут вона зауважила дещо, чого не помічала раніше, — високий балкон-галерею, що біг уздовж усієї протилежної стіни, немовби відповідник нижньої галереї, тільки розміщений над вітражними вікнами — між ними і стелею. Вен бачила там якийсь рух: пари й одинаки походжали, дивлячись на бал згори.
Її мимоволі потягнуло на горішню галерею, звідки можна було спостерігати за людьми, лишаючись непоміченою. Крім того, звідти вона мала б чудовий вид на прапори й на ті вітражі, що були над її столиком. Не кажучи вже про те, що змогла б, не витріщаючись, як слід роздивитися різьблення на стелі й стінах.
Сейзед сказав їй чекати, але що довше Вен сиділа, то частіше її погляд звертався до галереї. Їй кортіло встати й пройтися, щоб трохи розім’яти ноги й провітрити їх. Присутність батька — знав він про її існування чи ні — давала їй ще одну причину полишити головну залу.
«Схоже, ніхто більше не збирається запрошувати мене до танцю, — подумала Вен. — Те, що Келсьє хотів, я виконала — вищий світ побачив мене».
Вона ще трохи повагалась, а тоді махнула служці.
Той миттю підбіг.
— Слухаю, леді Рену.
— Як мені потрапити туди? — запитала Вен, показуючи на галерею.
— Поруч із оркестром є сходи, моя панно, — відказав хлопчина. — Ними ви підніметеся на горішній майданчик.
Вен подякувала кивком голови, а тоді, зважившись, підвелася й рушила до передньої частини зали. Ніхто на неї не звернув особливої уваги, і вона пішла впевненіше, перетнула залу й опинилася перед сходовим прогоном.
Кам’яні сходи звивалися спіраллю догори, приступки були вузькі, але круті. У зовнішній стіні одне над одним розміщувалися невеличкі вітражні віконця, завширшки не більше, ніж її долоня. Однак, позбавлені підсвітки ззовні, вони були темними. Вен піднімалася жваво, витрачаючи накопичену енергію, але невдовзі трохи засапалася: сукня була важка, та ще й поділ доводилося притримувати, щоб не зашпортатися за нього. Легенького спалаху п’ютеру вистачило, щоб подолати решту сходів без зусиль. Їй вдалося навіть не зіпріти й не зіпсувати макіяжу.