Однак піднімалася вона недаремно. Горішня галерея була тьмяно освітлена лише кількома невеличкими синіми ліхтарями на стінах, і звідти розгортався дивовижний вид на вітражні вікна. Тут панувала тиша, і Вен опинилася практично на самоті. Вона підійшла до залізних перил між двома колонами й поглянула вниз. Кам’яні плитки підлоги утворювали візерунок, який вона помітила тільки тепер, — щось на кшталт сірих звоїв на білому тлі.
«Імла?» — припустила дівчина, спираючись на поруччя. Як і ліхтарний тримач позаду, воно було майстерно виготовлене у формі товстого й виткого пагону лози. Верхівки колон поруч були прикрашені кам’яними різьбленнями тварин, що, здавалось, от-от зіскочать із галереї.
— Ось чому не слід відходити, щоб долити собі вина.
Вен аж підскочила, коли за спиною зненацька пролунав чийсь голос. Вона обернулася й побачила молодого чоловіка. Його костюм був доволі скромний, якщо порівнювати з тими, які вона вже бачила, жилет — теж не такий барвистий, як у решти. Сорочка й сюртук видавалися трохи завеликими, а волосся — дещо скуйовдженим. У руці чоловік тримав келих вина, а зовнішня кишеня сюртука випиналася у формі книжки — завеликої, щоб ховати її туди.
— Бо ж коли повертаєшся, — вів далі молодик, — то виявляється, що твоє улюблене місце вже зайняла вродлива дівчина. Вихованому чоловікові годилося б податися деінде, лишивши панянку замислено розглядати залу. А втім, це таки найкраще місце на всій галереї, адже лише тут світла ліхтаря достатньо, щоб читати.
Вен зашарілася.
— Прошу вибачення, мій пане.
— Ет, ось тепер я почуваюся винним. І все через келих вина. Слухайте, тут цілком досить місця для двох — лише посуньтеся трохи.
Дівчина завагалася. Чи може вона ввічливо відмовитися? Молодий дворянин, вочевидь, хотів, щоб Вен лишилася. Чи йому відомо, хто вона? Мабуть, треба дізнатися його ім’я, щоб потім повідомити Келсьє...
Вона відступила трохи вбік, і дворянин став поруч. Він сперся спиною до колони і, на подив Вен, діставши книжку, узявся читати. Він сказав правду: світло ліхтаря падало просто на сторінки. Вен якийсь час стояла, спостерігаючи за ним, але молодик, схоже, цілковито поринув у читво й жодного разу навіть не глянув на неї.
«Він що, зовсім не збирається звертати на мене увагу? — подумала дівчина, збентежена власним роздратуванням. — Може, треба було вдягнути гарнішу сукню?»
Зосереджено дивлячись у книжку, дворянин час від часу потягував вино.
— Ви завжди читаєте на балах? — урешті не витримала Вен.
Молодик підвів толову.
— Завжди, коли мені це сходить з рук.
— Хіба це не суперечить меті, з якою люди відвідують такі заходи? — запитала Вен. — Якщо ви ні з ким не хочете спілкуватися, навіщо ж тоді приходити на бал?
— Але ж ви теж тут, нагорі, — зауважив він.
Дівчина зніяковіла.
— Я просто хотіла оглянути всю залу.
— Он воно що? А чому ж тоді ви відмовили тим трьом, що запрошували вас до танцю? — запитав дворянин із усмішкою і повернувся до читання.
— Їх було чотири, — закопилила губу дівчина. — А відмовила я їм тому, що не надто добре вмію танцювати.
Молодик трохи опустив книжку й уважно поглянув на Вен.
— Знаєте, а ви значно менш соромлива, ніж видаєтеся.
— Соромлива? Хіба ж це я, замість того щоб представитися належним чином, утупилася в книжку, коли поруч стоїть молода дама?
Дворянин здивовано звів брови.
— А тепер ви говорите як мій батько. Хоч ви й значно гарніша за нього, але така сама буркотлива.
Вен сердито зиркнула на нього. По якійсь хвилі молодик закотив очі.
— Гаразд, гаразд, продемонструю вам свою вихованість.
Він уклонився, з манірною офіційністю виставивши ногу вперед.
— Я лорд Еленд. Леді Валетто Рену, чи можу я розділити з вами задоволення від перебування на цій галереї і почитати під час цього?
Вен склала руки на грудях. «Еленд? Це родинне ім’я чи власне? Хіба не байдуже? Він просто хотів почитати на своєму місці. Але... звідки він дізнався, що я відмовилася танцювати?» Чомусь їй видавалося, що Келсьє захоче почути подробиці її розмови з цим лордом Елендом.
Дивно, але Вен не хотілося спекатися його, як попередніх кавалерів. Натомість вона відчула укол роздратування, коли він знову здійняв книжку.
— Ви так і не сказали мені, чому волієте читати, а не брати участь у балах.
Дворянин зітхнув і опустив книжку.
— Річ у тому, що я теж не найвправніший танцюрист.
— Он як.
— Але, — додав він, здіймаючи палець, — це лише одна з причин. Ви, можливо, ще не усвідомлюєте цього, але всіма цими балами не так уже й важко пересититися. Після того як відвідаєш п’ять чи шість сотень таких заходів, усі вони починають видаватися дещо одноманітними.