З порому махали до нього шапками. Відклонювався: «З Богом, панове, з Богом!»
Шелестіли дніпрові хвилі, довга смуга лягала поперек могутньої ріки, аж сонце спинилося над верховіттям лісів і кинуло Мручкові повні пригорщі сліпучого світла просто в очі.
Зробив дашок з долоні над очима.
Пором до другого берега причалив.
Мручко перехрестився. «А тепер до короля, - сказав і набив люльку тютюном, - їм треба вкупі бути.»
Викресав огонь і поплівся туди, де стояли шведи. Але тільки кілька кроків зробив і озирнувся. Щось його тягнуло за ними? І не його одного.
Бачив, як з берега кидалися козаки в Дніпро і, прикріпивши віжки до поясів, плили поруч своїх коней.
Поперек Дніпра лежали три острови.
Так перепливали вони від одного до другого, а від останнього до правого берега
Дніпра.
«І їх щось тягне туди, - говорив до себе Мручко. - Але що?.. Гм.» - і похитав головою.
6.
Король вислухав Кройца і притакнув головою: «Хай по-вашому буде, поїдемо!»
Кройц ухопив його за руку: «Не треба, генерале, не треба. - Хвилину дивився, як козаки переплавляли шведські коні на другий бік Дніпра. Чіплялися грив і плили поруч них. Не знати було, чи це коні їм пособлять на воді, чи вони коням. - Відважний народ. Справді, - відважний народ і так їм не везе.»
Кройц і собі дивився: «Наші не втнуть такої штуки - тонуть.»
І дійсно, ті шведи, що пускалися й собі за козаками на всіляких наскорі з возів збитих суднах, уживаючи коліс замість весел, лиш інколи щасливо причалювали до другого берега. Здебільшого топилися. Деяких витягали козаки за волосся, інші йшли на дно.
Сутеніло. Дніпро виблискував сталлю. А там легенький туман став підноситися вгору. Шведам було спішно спасати свого короля, а він, хоч і рішився, так не поспішався. Чув гіркість на устах, як від полину. Це не рана палила його, а свідомість, що перед Меншиковим утікає, лишаючи військо без начального вождя. Ніби якісь незримі нитки між ним і його армією рвалися і - це боліло. Але сказав своє королівське слово, і воно птахом полетіло. Годі було назад завернути. Король думав: «Поїдуть зо мною: Аксель Шпарре, Гілленкрок, Лягеркрона, Герд, Гієрта, Дальдорф, Гротгузен і Міллерн. Трабанти, розуміється, також і - айнспаннери. Для охорони вибрати тисячу люда, що не брала участи в останнім бою.»
«Мало, ваша королівська милосте,» - завважив Левенгавпт.
«Для мене досить, не хочу твоїх сил ослаблювати.»
«Моїх?»
«Так, бо армію здаю на тебе. Гадаю, що не розчаруюся».
Левенгавпт поклонився низько: «Що в моїх силах буде - зроблю» - і побіг до батальйонів, щоб сповнити королівський наказ.
Тим часом надтягнув Гілленкрок з кількома поромами. Знайшов їх вище Переволочної, там, де йому Мручко вказав.
Тихо і справно садовилися на них ті шведи, що мали їхати з королем.
Козаки перевозили їх. Чіпали линви одним кінцем до поромів, а другим брали до рук або і в зуби, сідали на свої коні і так перетягали пором на другий бік.
Мручко стояв на березі, приказував і договорював: «Скорше, хлопці, скорше! Покажіть, що вам гості не байдужі. Шведи, хоч буцім морський народ, а перед нашим Дніпром решпект мають.»
То знов на других гукав: «А ну там, майталасьтеся скорше, бо бачите, що король, його милість, чекає. Хочете, щоб москалі взяли короля в полон, чорт би їх побрав.»
Козаки жартами за жарти платили.
Так Мручко смуток проганяв. «Ми не баби, - казав, - плакати не будемо, бо у сльозах біди не втопиш.»
Король лежав у своїй повозці на березі ріки й дивився. Не хотів їхати скорше, поки його люди не переправляться. Аж ось останній відділ перевезли.
Гультман переніс на човен скриньку з срібною посудою і з статуетою улюбленої королівської собачки. Перечислював і пробував, чи добре зачинені скрині з невеличким королівським добром, останками колишніх чималих маєтків.
Король з видимим жалем глядів на свої батальйони. Стільки світу з ними пройшов, так багато слави добув, а тепер лишає їх на непевну долю.
Не лиш нога, серце ще гірше боліло.
Відсував хвилину розлуки.
Вже трабанти мали переносити його віз на човен, як надбіг Левенгавпт. «Ваша величносте! - почав дрижучим голосом. - Я чоловік небагатий. Коли б тут щось сталося зо мною, прошу вашої милости, не забувати про мою жінку й дітей...»
«Ваша просьба буде сповнена, - відповів король. - Але й ви сповніть мій наказ: збережіть військо в цілості й перевезіть його в степ.»
Левенгавпт підніс королівську руку до уст. Король не вихоплював її:
«Прощавайте! Нехай вас Бог має у своїй опіці!»
Ніхто не чув, щоб король промовляв коли так лагідно.