«Ідуть! Ідуть! - кричить смільчак, що раз-у-раз вискакував із своєї нори, щоб побачити, що ворог робить. - У воду кіньми скачуть. З двох боків нараз зайти нас хочуть.»
Мручко дає відповідний наказ. Гримлять козацькі мушкети і лускають фузії шведські, московська рота захитується, подається, ранені і трупи відпливають з Дніпром. Але московські, офіцери, мабуть, дістали, наказ за всяку ціну взяти це бунтарське гніздо і знають, що краще ім згинути, ніж того наказу не сповнити. Подаються на берег, формують свої роти наново і кидають їх у гирло погуби.
І знов гук грому, і знову луна відбивається від руїн Переволочної і закочується у задніпрянські ліси, знаву широкий Дніпро багриться кров'ю.
І ще раз, і ще раз, і ще раз...
Тим часом сонце спускається за далекі, темно-фіолетні ліси. Цілими пригорщами світла прискає москалям просто в очі, - світла яскравого, гаряче сліпучого... Козакам у допомогу приходить...
Але пособити годі. Москалі пруться на берег розпучливо, безтямно. Коні ломлять ноги, люди шкереберть летять у воду, та на їх місце насуваються нові. Не мало їх Меншиков має. Шведам і козакам гаряче стає. Каптани поскидали з себе, позакочували рукави, озолочені сяєвом заходячого сонця, облиті потом, з жилами, як посторонки, з очима, що кров'ю понабігали, завзяті, люті, страшні, мов коралі в якійсь казковій кузні, шаблями, як молотами, по черепах ворожих б'ють. З супротивником за підпаш беруться, гнуть, давлять, торощать, ніби це не люди, а звірі, ніби це не бій, а видиво якесь хоробливе, страхітне. І чимраз більше трупів кругом, чимраз більше людської крови і м'яса, і чимраз довші тіні кладуться від тих жахливих борців. Надходить ніч.
Далеко десь на лівому березі Дніпра запалюється виднокруг. Сто огнищ у московськім таборі горить. А лівий берег чимраз більше темніє. Між ними Дніпро, як лезо велетенського меча, вилискується. І як на мечі іржа, так на нім кров багровіє.
Кінчиться бій... Ворог відступає, а новий не надходить. Мабуть, білого ранку зажде, бо ніч нині якась не дуже то й видна.
Мручко з невеличким гуртком товариства по боєвищу похожає: «От і постояли ми, браття, за волю і за славу. Хай знають наших. Добре, що ми їм страху нагнали. Внукам своїм розкажуть.»
Обтер лице рукавом сорочки: «А тепер треба нам тут якийсь лад зробити. Маємо
час.»
І пішли ранених з-під трупів добувати. Не багато їх знайшли. Козак, як падав, то хіба, щоб уже не піднестися на ноги. Доки міг, доти боровся. Альбедільці також. Це були союзники гідні. Кращих і не знайти! Як котрий падав і чув, що вже не встане, то просив, щоб його добили. Не відмовляли собі тієї останньої прислуги, бо, як запорожці казали, «краще в чорта, ніж у царя.» Тим-то довелося тепер Мручкові з товариством тільки
стягнути козацькі і шведські трупи до готового рова й присипати землею з валу й відмовити над ними молитву. Плакати, на його гадку, не було чого. Гарну смерть мали. Дай, Боже, кожному козакові такої. Куди краща, ніж у московські лабети попасти та як хробак витися на колі. «Щоб їх так чорт на рожен навивав, тих живодерів кацапських.»
Зорі вискакували на небо і тривожно заглядали в Дніпро.
Мручко лице і руки з крови мив... Довго... Товариші за його приміром.
А тоді посідали над берегом, щоб відпочити. Другий берег усміхався до них... Там ще не було війни. «Щоб і не було... побажав йому Мручко. - Проклята хай буде вона».
І щолиш тепер побачив і зрозумів увесь жах того, що нині пережив... Пощо воно й кому потрібне? Чи мало людям землі і хліба, чи мало повітря для грудей і простору для волі? Як сусід сусідові межу переоре, так він лиходій, а як цар цілу землю загарбати хоче, то йому вільно. Як голодний у багатого бохонець хліба або полоть сала візьме, то він злодій, а як царі все добро з нас, як олію з макуха, видушують, то вони «з Божої ласки!..» Нема, нема правди на світі, є тільки злість і сила. Горе безсильному.
Молодий швед підсунувся до нього. Він умів по-німецьки і щось уже трохи по нашому розумів .
«Сумно, батьку...»
Мручко стрепенувся, ніби його хтось на лихому вчинку застукав. «Чого це тобі сумно, синку? Все-таки краще, ніж на колі або в московському полоні.»
«Так багато людей погибло.»
«Не з нашої вини, мій брате. Ми тільки оборонялися, а навіть пташки перед шулікою бороняться, бо все, що лиш живе, бажає життя і волі.»
«Швеція потерпіла погром.»
«Україна також. Та не навсе. Погибли батьки, щоб синам і внукам краще жилося на світі .»
«Невже ж щоб і внукам краще жилося на світі?».
«Мусить бути. Мусить... - і зірвався на рівні ноги. - Але я моєму гетьманові обіцяв, що поспію за ним. Видно, Бог хотів, щоб я дотримав слова. Так тоді...» - і показав рукою на Дніпро.