І не показав, а вмисне звів Волконського і Кропотова на манівці. Так і минула щасливо грізна небезпека для гетьмана і для короля.
Посувалися дальше в напрямі Інгула.
Понятовський негайно рушив в дорогу.
Козаки провадили знаменито, і вже на другий день коло полудня побачили вони сині хвилі широкого Бога.
Порома не було, навіть човнів ніяких не застали.
Понятовський розіслав козаків, щоб перевізників шукали.
Минула добра година, заки вернулися з радісною новиною, що якої пів милі відтіля працюють риболови. Понятовський подався туди. Гей ви, хлопці риболовці, Ви хороші на вроду, Візьміть мене в новий човник, Перевезіть за воду.
«Це ніби про нас співають,» - погадав собі Понятовський і зупинився на хвилину, щоб послухати гарного, хоч сумовитого співу. Ухо, привикле до бубнів і сурм воєнних, з насолодою ловило звуки народної пісні. Вилітала вона з повних грудей і буяла свобідно, буцімто ввесь світ до неї тільки й належав. Тягнула до себе. Понятовський прискорив ходи. Та як же здивувався, побачивши співаків. Було це п'ять заялозених гольтіпак, які вовтузилися біля якогось порваного невода.
Поздоровив їх. Відповіли, як звичай велить. Побажав доброго успіху в роботі, побажали й йому.
«А чи не перевезли б ви нас, добрі люди, на другий бік?» - спитав.
Глянули на нього і на його товариство з-під лобів. Очі їх казали: «Коли б вас менше було та не при зброї, то перевезли б ми вас на другий світ». Але вголос промовив котрийсь: «Не смолений човен.»
«А як же ви запускаєте невід?»
«Запускати невід можна, а переїздити річку ні. Не допливе. Широчінь...» - і показав рукою. А другий додав: «І перевозити не вільно. Карають за це. Ви чужинецькі і Бог вість хто.»
«Ми до очаківського паші», - заспокоював їх Понятовський.
«Не наше діло знать,» - почув у відповідь.
Видно було, що торгуються. Побачили людей у потребі, так чому ж не заробити на
них?
«Я даром не хочу» - приступив до діла Понятовський. «Заплачу і добре заплачу.»
«Відомо, що за спасибі ніхто не перевозить приходьків, Бог зна кого.»
Понятовський скипів. Ці «збуї» не то не слухають його, але ще й зневажають. .Невже ж він не виглядає на великого пана?
«Слухайте. Мені спішно до команданта очаківської твердині і як ви зараз не перевезете мене й моїх людей, так я відніму у вас човен, та ще и пожалуюся паші».
«Спробуйте!» - відповіло п'ять голосів нараз.
«Хами! Я вас постріляю, як собак!» - гукнув на них Понятовський, але козаки прискочили до нього. «Ваша милосте, лишіть це нам, ми з ними побалакаємо. Це непевний народ. На другім боці конюхи. Надбіжать і зчиниться чорт зна що. Краще по-добру спробуємо.»
Понятовський згодився. «Пробуйте!» - а в душі додав: «Може, дійсно свій свого краще зрозуміє,» - і пішов собі геть. «Гарна пісня, так співаки погані!» - подумав собі.
За хвилину вернувся козак: «Перевезуть, ваша милосте, перевезуть, але хочуть, щоб ви їм свого коня за це дали, бо його й так переправити годі. Спарений і підпалений, сяк, чи так прийшлося б в Очакові лишити. Як же буде?»
Понятовський не надумуючись відповів: «Хай везуть!».
Козак підбіг до хлопців риболовців, хороших на вроду, й заки Понятовський поспів туди, човен стояв наготові, а перевізник, знімаючи шапку, говорив чемно: «Будь ласка, вельможний пане, сідайте!»
Переїхали вдвійку з Клінковштремом.
Опинившися на другому боці, Понятовський перехристився. Стояв на турецькій
землі.
Малощо не тиждень пробув у безнастанній тривозі, що от-от і здоженуть його москалі. Нерви його були натягнені, як струни, - грав на них страх.
Він не швед, а поляк, який з Лєщинським пішов проти Августа, значиться, на гадку царя, він - ребеліянт, подібно, як мазепинці, і подібної кари міг сподіватися.
Нараз - через широкий Бог царська рука його не дістане.
Хвилину любувався найсолодшим з усіх почувань - свободою. Ніколи не цінив її так високо, як у цю хвилину. Хотілося припасти до землі, що робила його безпечним, і цілувати її.
Та не пора на це.
Обскочили його люди півнагі, брудні, чорні, косоокі, чистий венецький карнавал. Балакали щось до нього, рухами рук доповнювали слова, не розумів. І він пробував розмовляти на різних язиках, - не йшло. Аж як промовив по-французьки, почув радісний голос: «бон, бон!»
Один з тих голодранців служив при французькій місії у Туреччині і вивчився французької мови. Його то й наняв собі пан Понятовський за провідника.
«А як тобі на ім'я?» - спитав.
«Ахмет.»
«Коли б ти був башею, або агою, то Ахмет підходило б до тебе. Ахмет-баша. А так Ахметка краще.»