«Хай буде й Ахметка. Хіба мені що?»
Ахметка показався бувалим і проворним, тим більше, що почув у Понятовського гроші. Зразу й титулував його ясним паном і ступенював титулятуру аж до «його світлости князя» включно.
Десь і коней придбав і поскакали в Очаків. До твердині їх не впустили, бо було під вечір. Прийшлося ночувати на передмісті в якійсь брудній і непевній господі.
Понятовський післав Ахметку на замок і казав повідомити команданта, що прибув посол від українського гетьмана Мазепи, а сам чекав на відповідь на подвір'ї заїзного двору. Не скучав, бо що край, то обичай. І люди і звичаї все було тут якесь інакше, тільки небо так само висіло над сонною землею і так само співали птахи в кущах.
«Оце й той край, в якому доведеться нам прожити, мабуть, довгий час, поки не прогуде хуртовина», - погадав собі пан Понятовський.
«Га, що ж. Поживемо. І тут же люди якось живуть і, мабуть, не найгірше. За гроші скрізь жити можна, а без грошей скрізь біда.»
Післанець не вертався. Очаківський баша не дуже то якось спішився приймати посла від свого доброго друга Мазепи.
«Невже ж невіра зачув про нашу біду?» - погадав собі Понятовський.
Власник гостинниці попросив ясних панів до вечері. З'їли якогось шашлика, попили молдавським вином і закурили файки. Тютюн був такий, що пригадалася пісня про Сагайдачного.
Пізно вночі вернувся післанець. «Баша спить і нікого не приймає. Аж о дев'ятій годині ранком можна явитися перед його ясне обличчя.»
Не було ради. Довелося ночувати.
Господар відчинив двері від спальні.
Понятовський глянув і скривився.
На долівці лежав вінок тіл людських. Головами до середини, ноги наверх. Довші доторкалися стіни, ніби опиралися, щоб їх не сунули сусіди. Повітря було таке, що в ньому повисла б сокира. З тієї гущі гуло, щось свистало, рипіло і пуфкало, ніби сплячі страшили одні одних.
Понятовський хоч і привик до воєнних невигід і за час відвороту спав, де і як попало, не мав ні охоти, ані відваги бути учасником того сонного бенкету. Дарма власник обіцяв, що розсуне своїх гостей і для ясних панів знайдеться ще «хороше місце» - не хотів.
На щастя, виявилося, що за добрі гроші і в Очакові можна виспатися добре. Потряс калиткою і хазяїн відступив свою власну опочивальню, малу й низьку комірку, обвішену й устелену чудовими коврами турецькими, а що найважніше, з такою широчезною і м'якою отоманою, що на ній, за словами її власника, навіть сам падишах міг би з насолодою спати. Як падишах спить, того, розуміється, Понятовський не знав і навіть не цікавився знати, бо як тільки голову до подушки притулив, заснув, як муха. Морфей ухопив його в свої обійми і не пустив до рана.
«Ваша світлосте, ваша світлосте! - торкнув Понятовського за ногу Ахметка. - Вже муезін проголосив ранню молитву, пора вставать.»
Понятовський тер заспані очі. Ніяк не міг зрозуміти, де він, у Варшаві, у себе на селі, чи у гетьмана в Бахмачі в гостях. Аж глянув на коври, на подушки, розкинені по долівці, на позолочену посуду до кави, що стояла на низьких столиках, виложених перлівкою, на Клінковштрема, що хропів у кутку і - закляв по-шляхетськи: «Пся...» Так радо проспав би тут, у цій розкішній яскинці ще й цілий день і цілу нічку, поки всі кості не перестали б боліти. Отомана, на якій сам падишах міг би з насолодою спати, показалася дійсно леговищем перворядним і, що найголовніше, не кусливим.
Крізь малесенькі тусклі шибки заглядало сонце і гралося красками чудових коврів турецьких, показувало такі штуки, що очі годі було відірвати.
Понятовський пригадав собі свою місію і позіхнув від уха до уха: «Ще мені тільки того не доставало в бузовірами в коншахти заходити».
«А як там надворі?» - спитав Ахметку.
«Погода - ваша світлосте.»
«Гарно... Так тоді подавай умивальню і коновку зимної води. А перше ще розбуди пана секретаря його королівської величности.»
Ахметка потягнув Клінковштрема за ліву ногу. «Муезін проголосив ранню молитву, пора вставать. В дев'ятій годині баша на панів чекає».
У відповідь мало ногою по зубах не дістав, бо швед спав, як у рідної мами в гостині, лихий був, що його будять. Мабуть, Швеція снилась.
«Пора, пане секретарю, пора!» - докинув від себе Понятовський. - «Бігай, Ахметка, по воду.»
Татарин, чи турок, «чорт його батька знає», побіг, а Понятовський ще хвилину
розкошувався м'якою отоманою, «на якій і падишах міг би залюбки спати...» Кожна кісточка болить, шляк би тих москалів трафив, а царя в першу чергу. Встав і з насолодою наставляв давно немиті плечі під струї зимної води. «Лий, Ахметку, лий. Не жалуй води. її тут у вас більше, ніж треба... - гукав і за кожним поливом здригався ввесь, як риба. - Ах, щоб ви пане секретарю, знали, яка разкіш вода.»