Генерал-поручник князь Голіцин зіскочив з коня. Його постава, перестрашене лице з вибалушеними очима зраджували захоплення і рабську покірливість: «Мужественною крєпостею от Господа утвержденний благочестівейший цар! Кто тєбя дастойно.» - і зацукався, бо побачив, що цар не слухає його, а дивиться, як надходять полонені шведські генерали: Гамільтон, Штакельберг і молодий князь Віртемберзький. Цар піднявся у стременах і з насолодою оглядав лицарські обличчя людей, що про них чув, а дотепер їх не бачив. Ступали вояцькою ходою, ніби байдуже їм усе. Дивилися, але не бачили нікого. За кілька кроків перед царем зупинилися, подаючи різко свої назвища:
«Генерал Гамільтон!».
«Генерал Штакельберг!».
Третій не вспів відізватись, як цар зіскочив з коня та простягнув до нього руку.
«Князь Віртемберзький» - почувся майже хлоп'ячий голос.
Цар підняв брови і відкрив рот, але не сказав нічого. Всі зрозуміли, що вийшло непорозуміння. Цар думав, що це король Карло й хотів відіграти історичну сцену. Та виявилася помилка. Простягнена царська долоня стиснула дрібну руку молодого німецького князика, що ніяково почував себе в тій новій, несподіваній ролі. Цар помітив і усміхнувся. «Вітаю панів», - промовив по-німецьки, - «та прошу до моєї кватири: гостям раді!»...
В Полтаві дзвони дзвонили. Цар, п'яніючи на радощах, бенкетував та казився водночас: казав саджати на палі мазепинців.
Інакше поводився він зі шведами. Шведи були для нього тими чужинцями, що проти них навіть йому, переможцеві, доводилось виявляти ввічливість - нехай про москалів не думають погано: його ім'я славлять по всьому світу. Це ж - «загранічні...»
Слово «загранічний» у Москві мало магічний звук. Москалям бо притаманне - з одного боку вивищування себе: чванькуватість, а з другого - почуття меншевартости. Звідсіля й жадоба підглянути все, що європейське, й перегнати його. А при тому зависна ненависть до цього Заходу при пошані до «загранічних». Тому й усякі «принци», «принцеси», «абзаци», «вокзали», «курорти» й інші «бутєрброди» такі милозвучні для московського вуха, дарма що німецькі.
І цар Петро був теж москалем з крови й кости; його манило все, що «загранічне». А саме шведи були тими «загранічними», що передували тоді в світі. Пустити їм дурмана великодушности, заманити до себе на службу, це надійна користь з перемоги, при недостачі своїх фахівців. З тих саме причин шведські полонені не так важко переживали полтавську трагедію. Не то що українці, які конали на муках, а їх оселі йшли з димом разом з жінками й дітьми. Шведські полонені бачили те все та здригались на вид царських звірств. Вони теж співчували українцям та помагали нещасним товаришам зброї. Не одному мазепинцеві рятували життя, переодягнувши його у шведську одежу, ділилися з ним останнім куском хліба.
І шведським полоненим достойникам, запрошеним на пир у царське шатро, було ніяково. Вони почували себе немов під час весілля на цвинтарищі. Та відказатись не було змоги. Прийшли і зніяковіли. Поставали гуртами у шатрі й куняли. Дехто з генералів, щоб дорешти не вснути, переступав з ноги на ногу, ніби гусак на стоянці.
А тим цасом цар у своїй похідній спальні, за бічною занавісою, кінчав гардеробу, переспавшись і відпочивши.
З кухонного переділу подзвонював столовий посуд, нісся запах печеної баранини, подражнюючи витончені на голод шведські носи.
Генерали шепотіли між собою, раз-у-раз озираючись.
Піпер тримався осібняком. Що він думав, комбінував у своїй дипломатичній голові, годі знати. Він, що розв'язував найскладніші політичні питання, тепер підпирав стіни царського шатра, зданий на ласку Божу й ворога азіята.
Та ось цокнули остроги, виструнчились прибічники, заясніли нові воскові свічі. Увійшов цар.
Шведські достойники повставали півколом, цар підходив і стискав їм руки. Генерали кам'яніли в вояцькій поставі, механічно схилюючи голови. Піпер при стисненні руки усміхався до царя і щирив зуби, як мерлець до стелі.
Цар був у гуморі и не щадив ласкавих слів:
«Ах, як мило мені повитати Вас, ексцеленціє Піпер, і всіх приявних тут панів генералів!.. Досі доводилось нам зустрічатися тільки в боях, тепер можу особисто стиснути Вашу лицарську руку. Доля химерна, мої панове! її й конем не об'їдеш. Так воно»... і не докінчив, бо звернув увагу на молодого штабовця, з перев'язкою на голові.
«Бачу, що й вас не пощадила сьогоднішня баталія, любий поручнику».