«А тепер?» - спитав тривожно Орлик.
«Тепер Волконський попав на наш слід і прямує до Бога.»
«Далеко ще?»
«Маршу годин десять, але тому, що військо його притомлене дуже, так може і вдвоє більше.»
«Значиться, завтра рано буде?»
«Гадаю, що так.»
Орлик відпустив козака, заборонивши йому розказувати правду. А все ж таки, Бог його зна, як і звідки, по таборі понеслася вістка, що москаль недалеко. Збентежився народ. Збиралися гурти, радили, грозили туркам, вигукували на старшин.
«Як не хочуть їхати, хай сидять, аж їх москаль, як рибу в сак, загорне, а ми хапаймо човни і гайда!»
«Негайно, бо як москаль наскочить, то зчиниться таке, що крий Боже!»
Мручко аж умлівав, бігаючи від одної купи до другої та заспокоюючи людей. Коли б не він, то нещастя прийшло б, бо вже і шведи хотіли насильно переправлятися на другий берег ріки. Всіх огорнула тривога, яка звичайно в таких випадках буває. А значна широчінь Богу й нелегкість переправи збільшали ту тривогу. Кожний уявляв собі, що тут діялося б, коли б так появилися москалі. А вони могли появитися кожної хвилини.
Баша відповіді Понятовському не давав. Аж під вечір приїхав його чоловік і повторив перше рішення: «Король в товаристві кількох своїх найближчих людей може переїхати зараз, інші мусять ждати на рішення, яке наспіє з Царгороду.» І - тільки.
Шведські й козацькі старшини зібралися на нараду.
«Хай король їде, - казали одні. Побалакає з башею й переконає його, що ждати на рішення з Царгороду неможливо, бо ворог ось-ось тут.»
«Не пустимо короля самого: може, це підступ? Турки змовилися з царем».
«Розділять нас від короля і зроблять тоді з ним і з нами, що тільки схочуть,» - противилися другі.
«Хай рішає король,» - порадив хтось і на тім стало.
«Хай рішає король.»
Король рішив, що своїх людей не лишить, казав собі перев'язати ногу, накрився старим плащем і преспокійно заснув.
Сяяли зорі, шумів широкий Бог. Ніч була тиха, - байдужа до горя й тривоги людей.
Турецькі торговці не ховали свого краму. їм довозили з городу новий товар.
Утікачі, заспокоївши голод, гасили спрагу вином. Випили його чимало, білого й червоного, грецького і кримського і - позбулися тривоги.
Весело стали дивитися на світ.
«Москаль, москаль. Не бачив москаля. Як доведеться, то ще йому чуба намнемо.»
«Авже ж, авже ж. Москаль на крилах не летить. Утомився і кінь і чоловік. А ми вже відпочили.»
«І поживилися і випили дещо. Побачимо, чия візьме.»
Відживала вроджена козакові охота до боротьби.
«Хай би його вже раз чорт приніс!» - гукав старий запорожець, довгий, як тика, і з вусами, як у сома.
«Остогидло бачити, як народ боїться. Тьфу! козацькі сини і бояться.»
«Хто тобі казав, що боюся? - зірвався гетьманський козак. - Гадаєш, що тільки ви, запорожці, такі відважні, а наш брат страхополох?»
«Не гадаю, бачу.»
«Брешеш! Я тебе заставлю відгавкати це слово. Боронись!»
Зірвалися і до шабель.
Товариші кинулися між них і розділили. За бійку на шаблі там, де спочивав гетьман, та ще в поході, карали головою.
Турок вибалушив очі і з острахом дивився на таких неспокійних гостей. А тоді побіг, налив збанок вина і поставив між козаків. Розкладав руками, бо хотів їм сказати, що це дарунок від нього, щоб запили згоду. Зрозуміли й не відмовилися.
А за малу годинку лежали поруч себе і хропіли на ввесь степ.
Втома й вино вирівняли старий порахунок між січовим і городовим козацтвом.
Сяяли зорі і шумів широкий Бог.
18.
Орлик не спав. Він прямо забув спати. Снувався по таборі і завидував тим, що де-небудь і як-небудь притулившися до землі, хропіли. Щасливі!
Йому, хоч і стуляться повіки, так найлегший шорох розплющує їх. Будиться, надслухує, тривожить. І чим тихіше кругом,, тим більший гамір у його голові. Хмарами думки налітають і, як ворони, б'ються: «Ти спиш?... Не смій... Для других сон, ти слухай і дивися... Втома? - На неї хай нарікають інші, не ти. Мусиш бути сильним, твердим, кожної хвилини до діла готовим... Кажеш, ти тільки чоловік?.. Так пощо вискакував з гурта? Треба було остатися в родовім кублі ошмянської шляхти й жити, як вони. Треба було й далі писати своїх Альцидів й Гіппоменів, а не поривати очей на булаву. Хто вище стоїть, мусить дальше глядіти.»
«Я очей на булаву не поривав і не пориваю», - боронився Орлик. «Я її прийму, як конечність.»
«Ха-ха-ха!» - сміявся злобний голос. «Добра мені конечність. Всі гетьмани приймали її до рук, як конечність, і Мазепа, і Дорошенко, і Виговський, - усі. І кожний гадав, що докаже того, чого не доказали інші... І ти не що інше гадаєш.