«Не боюся», - відповів чура і показав схований у халяві кинджал.
«Я ще й пістоль маю. Хай тільки хтось спробує до ясновельможного приступити.»
«Гаразд. А харчі?»
«І харчі безпечні. Ми з панею Обидовською пильно дивимося, щоб не підсипали чого. Відомо нам, що цар на життя Івана Степановича важить, так і пильнуємо.»
Балакав, як старий, бувалий чоловік. Мручко похвалював його: «У Бендерах шаблю тобі куплю, там гарні є.»
«Спасибі. Але я до вас, пане сотнику, маю одно прохання.»
«Кажи!»
«Як будете вибиратися в який похід, так візьміть і мене з собою.»
Мручко обіцяв. «А поки що гетьмана, як ока в голові бережи.»
«Бережись», - крикнув чура, обкрутився на одній нозі і побіг до гетьманських возів, бо там на нього дзвонили.
«Дивна річ, - говорив до себе Мручко. - Як балакаєш з кожним зокрема, то здається тобі, що в нас усе так, як треба, а прийде що до чого, то виявиться, що ні. Дивний ми народ. Не знати, кому вірити, а кому ні. Зраджують найвірніші, а найчесніші заплямлюють себе. Жаль, Івана Чуйкевича нема. Цей вірний був... А Мотря?» - ніби хтось Мручкові пригадав.
«А Мотря?, - повторив, зітхаючи, сотник. - Де вона тепер?»
Споловілим степом тумани мандрували, хмари спускалися з неба, як сірі птахи, вітер до могили тулився і скиглив. Закосичена калиною дівчина степом ішла і будяки в подолок рвала. - Пречистій на престіл... чом не васильки, або чорнобривці, купчаки?.. Бо ми хлопці, риболовці, козаки. Наш талан - чужий лан, переліг; сто доріг і ні одної до власних воріт. Будяк, не маків цвіт...
«Про що так задумався, сотнику? - мов дзвінок, загомоніла Ганна Обидовська. Мручко долонею прислонив очі. «Мабуть, хтось їде до нас», - промовив, лишаючи без відповіді її запитання.
Обидовська вискочила на віз. «Добрі очі, сотнику, маєш. Справді хтось їде. І не один, а кілька возів. Далеко, ще й не зараз будуть».
«Не зараз», - відповів Мручко і спитав, як звичайно: «Що у вас чувати, ласкава
пані?»
«Буцімто ти, сотнику, не знаєш? Хворого дядька доглядаю».
«А кому ж би то й доглядать, як не вам? Ви жінка та ще й жінка гетьманові не
чужа».
«Гадаєш? А на мене дехто заздрим оком глядить». «Хто б то такий?»
«Не знаєш, чи лиш удаєш, що не знаєш?»
«Таки не знаю, пані. І дивно мені, хто б то вам завидувати міг. Доглядати недужого, діло важке і прикре, невеселе».
«А бачите, що й такі найшлися, - сказала Ганна, і її веселі очі нараз посумніли; уста задрижали в кутиках. - Сотнику! Вони хочуть, щоб гетьман скорше сконав»... Не вдержалась і розплакалась.
«Пані моя! Що вам оце! Щось таке й погадати страшно. Прямо гріх. Такої злобної людини й бути між нами не може».
«Є-є-є! - притупувала ногою. - Є такі, що їх долоня до булави свербить».
«Ось воно як! - погадав собі Мручко. - Тут уже у велике заходить». А вголос відповів: «Ніколи гетьманська булава легкою не була, а під теперішню хвилину тим паче. Хто б там спішився до неї. Це вам лиш так здається, пані».
Хитнула головою.
«Не здається, а знаю. Бачила, чую. Сходяться, радять, шушукають. Одні за Горленком, другі за Орликом...»
«А за Войнаровським?» - вихопилося Мручкові питання.
Ганна розридалася: «Його буцімто немає. Буцім гетьман не дядько йому, не учитель, буцім Андрій не дідич його насліддя. На його глядять, як на зайву людину, кажуть, що молодий, а між козаків гадячку пускають, що Войнаровський пан, з Понятовським тримає, унію поширити хоче, чорнять душу, добру і чисту, неповинну... - Говорила скоро, відривисто і схлипувала, як дитина, якій кривду зробили. - Але я того не стерплю, я на таке й дивитися не хочу. Йду геть».
«Кочубеївна!» - подумав собі Мручко і затривожився, бо знав, що Кочубеївни на вітер слів не сіють. Ганна весела, як дівчинка, але характером сильна, як мужчина. Заспокоював її, як знав. Гетьман ще живий і може Бог дасть, що поживе ще довго, замість їсти своє серце непотрібно, краще доглядати його. Недобре, коли недужий зажурені й сумні обличчя кругом себе бачить.
«Я йому свого смутку не виявляю. Веселу вдаю, жартую, але на душі в мене мов гадина в'ється. Не стерплю такої нікчемної невдяки. Андрій свої маєтки й уряди кинув, на службу біля гетьмана пішов, служив вірно й чесно, гетьман на його, як на свого наслідника дивився, а тепер що? З чим прийшов, з тим має вертатися? Але куди? Питаюся вас, сотнику, куди? І чому? Тому, щоб Орлик з Горленком за тую булаву дерся?.. Чи не краще покінчити раз тую шарпанину гетьманську, запровадивши дідичність влади, як і в інших народів є?»
«Я також не інакше гадаю, - відповів Мручко, - але мус, мус, моя пані, це великий пан. Зробимо, як він прикаже, і для загального про власне забудемо добро».